Розділ без назви (3)

Щастя розпирало його, велике й неймовірне; він забув про всі жахи тільки-но пройденого випробування; здавалося, що серце вистрибне у нього з грудей. Пол обійняв Оде-Імін ще міцніше, і закрутився так, що в обох запаморочилися голови. Коли на мить вони, захекані та усміхнені, замовкли, то почули, як від речей у кутку лунає якийсь тихий звук.

- Зачекай… – сказав Крук, поставив Оде-Імін на підлогу й обережно дістав з корзини скриньку.

Він дивився на неї з подивом, не вірячи своїм вухам: скринька знову працювала! Хижку наповнила тиха, давно забута мелодія «Ave Maria».

- Вона… заграла! Пам’ятаєш, я розказував тобі про неї? Скринька мовчала увесь цей час. А зараз заграла! Сама по собі!

Крук зірвав ключ із шиї та спішно відкрив замок. Обійнявши Оде-Імін, обережно передав скриньку їй і мовив:

- Дивись. Я ще ніколи нікому не показував її.

Оде-Імін захоплено дивилася на мініатюрне сріблясте місто. На її прекрасному обличчі стрибали червоні сполохи, а скринька продовжували грати, не зупиняючись.

- Як чудово… – прошепотіла вона, не відриваючи погляду. – Це зробив ти, Макадегване? Власними руками?

- Так. Коли жив у місті. Мій найкращий витвір.

- Я сповнююсь радості від того, що батько мого сина може створити щось подібне, - захоплено сказала вона.

Пол розплився в посмішці.

- Оде-Імін! – Крук раптом зрозумів, що має сказати це. – Я хочу, щоб ти знала.

Вона відірвала погляд від зоряної скриньки й уважно подивилася на нього.

- Моє справжнє ім'я – Пол, – промовив він. – Пол Крук.

- Поль-Крук… – обережно повторила Оде-Імін зі смішним акцентом. – А мене мама назвала Мінвенім…

Її перше ім'я – справжнє, потаємне – засяяло в темряві, ніби промінчик сонця, задзвеніло музикою вітру, розкрилося, мов бутон чарівної квітки, і вони обнялися міцно-міцно, відкриті одне одному, як ніколи до цього, пов’язані новим життям і справжніми іменами. А скринька тихо грала, мовби ніколи й не вмовкала.

* * *

Після тієї ночі життя Крука змінилося. Змінився й він сам. Все сталося так, як і передрікав Аківензі: після випробування світ одкрився Полу новою, потаємною глибиною. Крук ніби став гілочкою гігантського дерева, що своїм корінням розрослося до самого серця землі, а верхівкою торкалося хмар; припав до джерела мудрості, описаного в стародавніх легендах, за ковток із котрого навіть боги мали платити. Одтепер Пол не тільки відчував дихання світу – він дихав разом із ним. Крук дивився на звичні речі оновленим зором і прозирав деталі, яких раніше не помічав.

А ще інколи йому здавалося, що, порізавши руку, з-під шкіри потече не кров, а розплавлене сліпучо-біле світло, яким сяють у темряві васвагани.

Тієї пам’ятної ночі на холодній підлозі забутого храму Крук народився вдруге. Як губка, він вбирав світ, у який повернувся з потойбічних земель маджі. Ніколи Крук не відчував себе таким живим. Болючий розпад його особистості залишився в минулому, помер зі старим Круком. Нині Пол знав твердо: він був людиною, справжньою людиною, ніяким не експериментом, що б там не казали документи з таємничого кабінету дві тисячі дванадцять. Найкращим тому підтвердженням стало дитя, чию появу він з Оде-Імін плекав, немов тендітну дорогоцінну рослину. Народження сина Пол очікував як найбільшого свята у житті: ніщо й ніхто досі не змушувало його так радісно й збуджено чекати. У день народження свого первістка Крук вирішив вибити собі пам’ятну мазініту, навіть узгодив майбутню роботу з майстром Габедабом.