Розділ без назви (3)

У тому, що народиться саме син, Оде-Імін була впевнена непохитно.

- Але як же ти можеш це знати? – перепитував іноді Крук. – Якийсь жіночий секрет?

- Ні. Як цього можна не знати? – дивувалася Оде-Імін у відповідь, погладжуючи себе по круглому животику. – Ти й сам це відчуваєш, чи не правда?

- Правда.

Він і справді міг відчувати ритм маленького сердечка, що росло з кожним днем.

Майбутня мама Оде-Імін змінила свої барвисті сукні на вільні темно-зелені балахони, а на її руках з’явилася пара нових браслетів. Вона вишивала речі для малюка, плела колиску і була щасливою, як ніколи. Пол тепер рідше виходив на полювання – їх статки цілком дозволяли це – а натомість допомагав у домашніх справах, проводячи разом з Оде-Імін більше часу, аніж до вагітності. Старий Аківензі радів разом з ними, щиро посміхаючись кожній новині про новий поштовх у животі та вигадуючи гарне ім'я для онука. Проте у глибині його очей причаїлося щось невимовно тоскне й розпачливе, чого раніше, до випробування, Пол помітити не зміг. Цей мовчазний біль нагадував погляд Курта Резнікоффа, викликаючи неясну тривогу. Аківензі приховував таємницю, яка давно отруювала його. Але Пол не наважувався розпитувати старого, сподіваючися, що з часом той усе розповість сам.

Можливо, думав іноді Пол, Аківензі сумував через зникнення мисливців. Перший із них щез біля річки, коли минуло сорок днів після випробування Крука. Його шукали всіма чоловіками селища впродовж трьох діб; не знайшли. Другий зник ще через сорок днів. І знову з кінцями. Таким загадковим чином згинули п’ятеро. Усюди були полишені сліди боротьби – розрита земля, зламані рослини, бризки людської крові… Чутки поповзли тихим селищем.

Гйорр, казали шиай-аренки. Змія випустила гйорра. Цар магерів, легендарний людожер. Саме той, що, за словами Аківензі, вбив його брата й відкусив старому пальці. Горе нам, горе нам, Змія випустила гйорра… Атмосфера пригнічення накрила спокійне колись селище: зникла безтурботність, стало менше пісень та сміху. Дружина першого зниклого мисливця, виплакавши по чоловікові всі сльози, загинула: побачила у чорній воді яскравий відблиск Аренки і, прийнявши його за світло васвагана коханого, кинулась у холодну воду; там її схопили судоми, і нещасна каменем пішла на дно. Іншим зниклим був його сусід, – той самий, якого Пол побачив першого вечора у селищі. Тоді сусід тримав списа і радісно махнув рукою дивному прибульцю з міста. Нині його родина лишилася без годувальника. Оде-Імін майже щодня носила сусідам їжу, яку вони вдячно приймали, але очі вдови, колись світло-зелені, стали темними од виплаканих сліз.

Після п’ятого зникнення зненацька розпочалася посуха. Сонце палило нещадно – саме тоді, коли чекали на новий сезон дощів. Рис гинув, земля розсихалися, чорна вода під селищем випаровувалася й смерділа, а люди рятувалися від немилосердної спеки як могли. На своєму віку старі не пригадували такої біди.

Того дня, коли, здавалося, болота перетворяться на висохлу пустелю, з піраміди вийшли жриці у своїх білих одежах, завмерли мовчки біля тотемів. Їх лиця були вкриті червоною глиною. Новина про вихід жриць одразу ж пробігла селищем, підняла людей з рятівних тіней, і скоро ледь не всі шиай-аренки, із просоченими водою тюрбанами на головах, скупчилися навколо.

Тоді ж із піраміди вийшла Чі-Ананг. Її обличчя теж було розмальовано червоною глиною, а в руках вона тримала обсидіановий ніж. За мейерою слідувала молодша жриця, яка тримала жирну качку. Птаха іноді перелякано крякала. Із глиняним лицем Чі-Ананг виглядала ще бридкішою, а її деформований ніс нагадував погано виліплену маску.

Мейера зробила кілька кроків, завмерла біля тотемів, і слабкий гомін натовпу одразу ж ущух. Настала тиша, в котрій чувся шерех вітру. Жриці обступили Чі-Ананг, утворивши коло.

- Багамі-бії-саа! – закричала мейера, підкидаючи білі руки з чорним ножем до гарячих небес.

Одночасно з криком молодші жриці (всі, крім тої, що несла птаху) вихопили з одеж змій. Кожна тримала в руках по гадюці. У жертовному жесті вони простягли їх до неба слідом за Чі-Ананг. Мейера завела спів – погрозливий та гіпнотичний водночас:

- Баа-гаа-мі-бі-їсаа-ааа…

Жриці виламувалися у чудернацьких па, розмахуючи руками з гадюками; малювали ними у повітрі символи блискавки, завмирали, а потім продовжували відомий лише їм танець, здіймаючи босими ногами білий пил. Жриці кружляли навколо Чі-Ананг подібно до птахів, а та все стояла, здійнявши руки з ножем до неба, з потрісканою від спеки глиною на обличчі, і вела пронизливий загадковий мотив, а шиай-аренки, мов заворожені, дивилися на дивний ритуал призову дощу, який десятиліттями ніхто бачив.

В якийсь момент жриці зупинились і вигукнули:

- Багамі-бії-саа! – і кинули змій до тотемів богині. Гадюки з шипінням скрутилася кожна навколо свого тотему.

Чі-Ананг обернулася до жриці. Її ніж одним ударом відтяв качці голову. Мейера взяла жертву до рук, щедро окропила землю навколо теплою кров’ю. Після цього змії покинули тотеми й підповзли до ніг мейери. Та обвела натовп важким поглядом і промовила:

- Сьогодні вночі піде дощ.