Розділ без назви (3)

-  Авжеж, – нервово каже Крук. – Ти здала мене Тріумвірату. Ти мене зрадила! Чи ти вже забула?

Він вже не розуміє, що перед ним стоїть несправжня Іванна. Страх і розгубленість, перемішавшись з панікою, заволоділи ним. Раніше Пол ніколи не дозволяв собі такого – але раніше він ніколи не потрапляв у подібні обставини.

-  Я нічого не забула… – сумовито відповідає Іванна й опускає голову. – Я кохала тебе, Поле. А ти відкинув мене.

Він мовчить, швидко дихаючи, готовий щомиті натиснути на гачок.

-  Я поставлю тобі лише одне запитання, Пол Крук. Дай мені чесну відповідь на нього. І я піду, не заподіявши тобі лиха. Клянуся. Лише одне питання.

Він мовчить. Серце калатає.

-  Ти кохаєш її?

Пол одразу розуміє, про кого питає Іванна. Та й про кого ще вона може спитати? Але Крук все одно мовчить, міцніше стискаючи спрямований у неї револьвер. Рука починає затікати.

-  Мовчиш… Отже, кохаєш, – тихо каже вона. А потім її обличчя скривлює маска гніву, й Іванна дико вищить: – Кохаєш!

Вона зривається з місця, мов хижак на жертву. Її лице спотворюється: у відкритому роті виросли ікла, очі збільшилися вдвічі й затягнулися чорною плівкою, риси обличчя загострилися – втілена гарпія.

Куля з громовим гуркотом влітає у її відкритого рота. Іванна запинається й наступної секунди перетворюється на сіру хмарку, що одразу повертається до туману.

Я її вбив, вбив, диявол мене роздери, це була примара Іванни, я застрелив її, я маю застрелити кожного, хто б не з’явився наступним, гарячково думає Крук. Але хто стане наступним? Ліонесса? У всіх потрібно стріляти. Всіх потрібно вбити! Друзів тут немає… Він сам на сам з цими клятими маджі. Хто ж, диявол, наступний?!

Більше за все він боїться, що однією з тіней стане Оде-Імін. Він знає, що не зможе вистрелити. І це стане його загибеллю.

Але наступним виходить Влад.

- Я ж наказав тобі щезнути… – кидає він Полу презирливо. – Ти сам винен, Крук.

На вигляд Влад – мов того дня в Муніципалітеті. Він починає незграбно витягати свого парабелума, але Крук з насолодою розряджає у нього чергову кулю. Цю тінь він вбиває з радістю, без жодної краплі страху. Борімскі слухняно розчиняється в тумані.

Наступна постать виникає позаду. У довгих білих одежах, з маскою-баутою на обличчі, вона безмовно й хутко біжить до нього. Пол не знає, хто це, і не бажає знати: він робить новий постріл. Тієї ж секунди позаду нього з туману виходить повстанець з розритим віспинами обличчям і чорною пов’язкою на передпліччі. Він цілиться в Пола, але Крук стріляє першим. Повстанець перетворюється на дим, а праворуч із сірих хмар виходить вже хтось новий.

Битва стрімко розгоряється. Пол стріляє і перезаряджає без упину. Це нагадує тир, у якому на фанерних випилках намальовані недруги вискакують у різних місцях, і ти маєш поцілити в них швидше, аніж вони зникнуть. Тільки в тирі кожна пропущена тобою мішень не є гарантованою смертю.

Крук стріляв, як військовий автоматон: швидко, точно, безперебійно, не даючи маджі навіть вийти з туману. Набої на поясі не закінчувалися, як не закінчувалися й нові вороги, що пливли зусібіч. Декого він упізнавав, декого бачив уперше. Ніхто вже не намагався говорити з ним, але це було неважливо. Важливо було лише стріляти, стріляти швидко, точно й незупинно, інакше – смерть.

Маджі тиснули, одразу по кілька з різних боків. Він був геть мокрий від поту. Здавалося, що коло туману стискається. Кінчики пальців на правиці були обпечені від безперервної перезарядки гарячого барабана.