Розділ без назви (3)

Він роздивився її густо напомаджені губи, тонкі брови з темними провалами замість очей, і провали ці кровоточили. Червоні сльози стікали по щоках, залишаючи тонкі доріжки на мертвотній шкірі, зривалися з мармурово-білого обличчя і падали на землю, одразу ж випаровуючись димними хмаринками.

Крук закляк від жаху, що стрімко, як вода порожню карафу, заповнив його. Віскера відчула цей жах. Вона безмовно простягнула свої руки до нього, і Пол побачив хижі червоні пазурі: здавалось, вони можуть роздерти сталь. Тисячі тоненьких білих змійок, що безупинно звивалися, були її волоссям. Віскера йшла повільними розміреними кроками, і від цього було ще страшніше. Вона не промовила ні слова, а Крук загіпнотизовано дивився витріщеними від жаху очима на криваві патьоки з чорних провалів на прекрасному колись обличчі.

Цокають підбори. Віскера наближається так, що він бачить мушку біля її червоних губ. Страхітливо звиваються потворні білі змійки. Віскера не дихає… З чорних провалів на місці очей котяться нові краплі крові, стікають прокладеними доріжками по щоках; Крук заворожено спостерігає за ними. Револьвер наливається титанічною вагою: Пол відчуває, що зараз пальці розімкнуться, і він втратить свою зброю. Револьвер стукається об землю й перетворюється на кусень сірого туману, а на тому приходить смерть… Чомусь ця думка не лякає його.

І раптом тишу розриває крик ворона.

-  Крух!

Немов під час дуелі з братом Віскери, якийсь механізм спрацьовує в ньому, і попри паралізуючий жах Пол механічно скидає руку. Розм’яклий палець довго тисне на неймовірно важкий гачок, і той врешті піддається. Постріл гримить з такою силою, що Крук ледь не глухне.

Куля пробиває груди там, де має бути серце. Він бачить лише невелику дірочку на її сукні, навіть не розуміючи, чи витікає з потвори кров. Тієї ж миті Віскера зупиняється, і руки її безсило обвисають. Невже?.. Він зумів?

Наступної миті Віскера перетворюється на велике пасмо туману, що одразу ж злітає й розчиняється серед клубатої темної завіси.

-  О, диявол! – шепоче Пол, відчуваючи, як шалено калатає його серце.

Ноги підкошуються. Важко пригадати, коли ще в житті йому було так страшно. Він ніби потрапив у своє найгірше жахливе сновиддя, ніби дивився в очі самому божевіллю…

Але йому не дають змоги опанувати себе – знову чути кроки. Пол стрімголов обертається, викидає руку вперед, готовий стріляти щомиті.

-  Більше не з-злякаєте, – цідить він скрізь стиснуті від переляку зуби.

Туман окреслює і являє нову постать. І Крук знову не готовий до її появи.

-  Ти стрілятимеш у мене, Поле? – питає сумно Іванна.

Вона виглядає саме так, якою Крук запам’ятав її – чарівна весела дівчина із «Золотого Трилисника». Той же одяг, та ж зачіска, той же манікюр – не вистачає лише коктейлю у високому вузькому келихові на тонкій ніжці.

-  Не бійся мене, – каже Іванна, посміхаючись.

-  Чудовий жарт, – вичавлює з себе Крук. Розмова з туманною примарою остаточно вибиває у нього землю з-під ніг – він навіть не очікував, що вони здатні говорити.

-  Я не жартую, Поле, – Іванна робить крок до нього.

-  Стояти! – кричить розгублено він, ледве стримуючи паніку. – Ще крок – і стрілятиму!

-  Поле, заспокойся. Невже ти не впізнаєш мене? Я нічого тобі не заподію… – Вона говорить тихим заспокійливим тоном, яким доктори розмовляють з психічно неврівноваженими.