Розділ без назви (3)

-  Щойно ти промовив сокровенну молитву мисливця перед полюванням. Запам’ятай її добре, Макадегване! Вона не для Змії, вона не для Ворона. Вона – для тебе!

-  Я запам’ятаю.

-  Починаємо.

Нарешті! У храмі запанувала тиша.

-  Випростай руки вперед, Макадегване.

Крук одразу ж протягнув руки туди, де стояв Аківензі. У долоні лягла невелика, але важка холодна чаша.

-  Пий, Макадегване. До останньої краплі.

Пол нервово видихнув і зробив перший ковток. Він боявся. Що його очікує?

Губи слухняно пили зілля. Холодна солодкувата рідина, схожа за смаком на персиковий нектар, приємно пробігла до нутрощів і розквітла всередині великою гарячою квіткою. Тілом розлилося спокійне тепло. Крук навіть посміхнувся від неймовірного почуття. Так приємно… І чому він так переживав? Чого боявся? Все виявилося таким нестрашним!

Він зі сміхом хотів розказати про свої переживання мисливцям, зізнатися у своїх марних страхах, але раптом зрозумів, що люди навколо зникли. Він лишився у темряві сам. Без зброї. Сам на сам з невідомістю.

Ейфорію як вітром розвіяло. Повна тиша навкруги… За кілька секунд Пол відчув, що чаша зникла з його рук. А ще за мить очі почали звикати до темряви. Все це йому дуже не подобалося. Що в біса коїться?

Наступний сюрприз був кращим: пояс налився приємною вагою. У цілковитій розгубі він навпомацки зрозумів, що там з’явився повний набоїв патронташ і кобура з вірним револьвером.

-  Диявол, – видихнув Пол. Страх невідомого облив його, як холодний дощ, а заспокійлива дія випитого наркотику минула остаточно. Навіть знайоме тепло рукоятки револьвера у долоні не діяло на нього.

Темінь навкруги розсіювалась, поступово світало. Стало прохолодно. Крук побачив, що стоїть на рівному майданчику, а навколо клубочиться темний туман. Земля під ногами була сіра й гола, скрізь, куди сягав погляд, не було жодної травинки. Куди його занесло?

Пол ніби опинився в клітці з туману. Панувала мертва тиша. Минав час, але нічого не відбувалося. Це нервувало Крука. Він дістав револьвер і швидко зарядив його, очікуючи на… А на що він, власне, очікує? Та на все, що завгодно! Безсумнівне лише одне – просто так звідси його не випустять.

Туман клубочився й кружляв, безгучно змінюючи усі відтінки сірого, стелючись над землею, граючись у собі примарними тінями. Від нього йшло щось бентежне, щось лихе й мертве. Пол відчув: якщо він бажає вижити, за жодних обставин не можна заходити в туман. Туман – це втілена смерть. Крук стояв у колі смерті!

Напруга зростала подібно до штормової хвилі. Хто тут? Здається, там щось є… На нього хтось дивиться? Чи це не витримують нерви? По тілу пробігла лихоманка неминучого бою. Долоні вкрилися холодним потом. Завжди страшно, коли не знаєш, чого очікувати. Завжди страшно, коли…

Почув кроки. Ледве чутні, легкі, повільні. Крук повернувся туди, звідки вони долинали, приготувався стріляти. Кроки гучнішали. Хтось наближався. Хтось небезпечний. Хтось невідомий. Хтось… на підборах?

У тумані народилася тінь, що поволі виплила на землю. Крук змигнув, не повіривши очам: до нього наближалася Віскера. У червоній сукні, на високих багряних підборах, з розпущеним волоссям і без маски-коломбіни на білому обличчі, вона мовчки крокувала до Пола.

-  Віскера… – невпевнено озвався Пол. Голос зависнув у тумані й обірвався.