Розділ без назви (3)

Він запалив люльку і замислився, чи не варто йому замовити у касти Нелу рушницю з міста. З рушницею полювання стане набагато зручніше: краща прицільність, більша дальність, потужніші постріли. Нестача досвіду швидко мине. Тим паче, зараз він має можливості заплатити за цю, певно, недешеву послугу. Так! Непогана думка. Дивно, що раніше не приходила в голову. Мабуть, Пол занадто звик до револьвера і серед боліт просто забув про існування іншої вогнепальної зброї.

Крук випустив духмяний трав’яний дим кільцями – Оде-Імін завжди дивувалася, як це у нього виходить – та помітив, що всі розмови стихли. Черговий танок скінчився і музики втомлено потягнулися за чашами з водою. Стало чутно лише ватру, дзижчання комах та далекий нескінченний гомін диких боліт.

Пол знав, що відбудеться зараз: шиай-аренки заспівають. Вони співали лише раз на вечір, а обирав пісню, звісно, Нагамон. Крук завмер, всім серцем бажаючи, щоб це була його улюблена пісня. Її так давно не співали!

Тиша панувала ще кілька секунд, а потім…

-  Я – таємниця! – почав могутнім голосом Нагамон. – Я несу мудрість віків!

І всі чоловіки, від малого до великого, всі, що стояли на острові, підхопили:

-  Я – той, що приносить безмісячну ніч! – натхненними тонкими голосами співали хлопчики.

-  Я – вісник затоплених островів! – підхоплювали басом дорослі чоловіки.

Та сама! Крук обожнював цю пісню. Храм Змії вкрай несхвально ставився до неї. Адже в тексті дуже прозоро оспівувався споконвічний недруг великої та повзучої. Проте шиай-аренки все одно співали її, вшановуючи крилатого провідника, і Пол вважав, що то була їхня найкраща пісня.

-  Я віднесу тебе додому, огортаючи своїми чорними крилами…

Після першого куплета з приспівом чоловіки вмовкали і вступали жінки. Співали дівчата, молодиці, співали старі – і пісня здіймалася все вище у засіяне зірками небо.

-  Перед моєю появою відчуєш ти спокій прощання з цим світом…

-  Почуй, як мої крила ріжуть вітер! – Пол побачив серед жінок Оде-Імін: із заплющеними очима вона співала разом з усіма.

-  Почуй мій…

І тут вони голосили пронизливо й надривно:

-  КРИК!

А потім усі гуртом, такими різними голосами, співали останній приспів. Крук не приєднувався до них, не відчуваючи в собі права на це, але стиха промовляв кожне слово:

-  Я вполюю кожен твій жах, – співали діти з серйозними обличчями, дивлячись на батьків.

-  Най ти того не знаєш, я вкажу тобі шлях, – співали чоловіки та жінки, задумливо дивлячись у полум'я.

-  Най ти того не чекаєш, я віднесу тебе додому, огортаючи своїми чорними крилами, – співали старі, дивлячись у небо.