Розділ без назви (3)

-  Ще! Ще! – чулося зусібіч.

Майстер Габедаб посміхався й підкидав ще. У палахкотінні вогнища здавалося, що мазініти оживають, звиваючись на його тілі.

Під тотемами сиділи зрошені потом музики з барабанами та великими трубами діджеріду і грали швидкі танці. Перед ними, здіймаючи пиляву, кружляли в стрімкому ритмі всі бажаючі. Десь там, серед людського виру, танцювала його Оде-Імін, струнка й прекрасна. Пол усміхнувся згадці про неї. Дівчина дуже любила танці й спочатку сильно засмучувалася, коли він не хотів йти разом з нею.

-  Я не вмію танцювати, – казав Пол.

-  Що за відмовка, Макадегване! Всі вміють танцювати! – гарячкувала Оде-Імін. Браслети на її тонких засмаглих руках обурено дзенькали.

-  А от я не вмію. Там, звідки я прийшов, не всі добре танцюють. Не забувай, що я генджі!

Це був сильний аргумент. Оде-Імін ображено кривила губки, але більше на танок його не запрошувала.

По другий бік ватри Зберігач Пісень Нагамон розказував історії про неймовірне життя на зірці на ймення Аренка.

-  Знання свої вони зберігають у прозорих кристалах, схожих на васвагани. Тільки у наших васваганах лежить земля Аренки, а в тих каменях хороняться відомості про геть усе на світі…

Нагамон був геть вкритий дрібними татуюваннями – всі мазініти відповідали якійсь легенді чи пісні, допомагаючи носієві не забути жодної. Кожен Зберігач Пісень шиай-аренків за своє життя мав додати новий візерунок до складного малюнка, доповнивши скарбницю історій племені власним твором.

Поряд сидів десятирічний хлопчик із серйозним зосередженим обличчям – учень Нагамона, який мав зайняти місце Зберігача Пісень і взяти на себе почесний обов’язок передати мудрість віків наступним поколінням. Обидві руки хлопчика щільно вкривали малюнки хною – точна копія мазініт Нагамона. У майбутньому вони зміняться на справжні татуювання.

-  Крім громових птахів бінесі, є там ще великі залізні комахи, що бігають землею по волі аренків і возять своїх володарів на спинах…

Зберігач Пісень натхненно оповідав, а учень пошепки повторював за ним кожне слово; всі жадібно слухали. Пол чув багато оповідей: більшість здавалися повними нісенітницями й казковими вигадками. А от деякі ніби справді висвітлювали життя – абсолютно інше, ні на що не схоже, захопливе й фантастичне.

-  За легендою, місто з’явилося на теренах наших предків за одну ніч. З високою стіною, величезне й неприступне, мовби зіткане із сотень пірамід! Змія обурилася, розлютилися, плюнула отрутою так, що стали на тому місці отруйні болота на віки вічні – адже ще ніхто не смів так нахабно вдиратися до її володінь! І захотіла вона зруйнувати місто. Била своїм могутнім тілом, розгойдувала землю, плювала отрутою – ніщо не допомагало! Вистояло дивне місто, а кам’яні стіни навіть не здригнулися від страшного гніву. І вирішила тоді Змія, що місто – нова знущальна витівка її споконвічного ворога, Ворона. Адже кому ще під силу скоїти подібне? Жоден манідо не має таких сил! І розлючена Змія відступила, а разом з нею і кордони її земель, а разом з ними і наші пращури. Пішли всі… Майже всі. Лише купка хоробрих людей зосталася жити на своїх землях, не злякавшись міста Ворона. З них народилася каста Нелу, що значить «окремі». Кам’яна біда – ось як назвали місто жриці Змії. Вони називають його так і понині…

Нагамон поважно замовк і зробив ковток теплого медового мате з піднесеної учнем тарілки. Вдячні слухачі одночасно видихнули, а Крук замислився, повернувшись до думок, які вже не раз хвилювали його.

Під час першої зустрічі Чі-Ананг казала, що його батько привів «кам’яну біду» на ці землі. Що вона мала на увазі? Невже місто, як свідчить легенда? Чи, може, щось інше? За хронологією подій Корвін ніяк не міг збудувати в прадавні часи місто на землях шиай-аренків, тим паче за одну ніч. Та ще й так надійно, щоб місцева зла богиня не зуміла його зруйнувати!

Батько був генієм, безсумнівно, але навряд чи став мандрівником у часі або місцевим крилатим богом. Мабуть… Холера! Як завжди, Пол мав лише запитання, а відповіді, мовби насміхаючись, танули в пітьмі невідомості. Прийти й запитати у мейери напрямки про те, що вона мала на увазі, Крук, звичайно ж, не збирався.

Вечір був у розпалі. Хто сидів, хто танцював, хто стояв парами чи компаніями і гомоніли про минулий день. Про багатий урожай рису, про наступний караван Нелу, про сезон дощів, який незабаром має розпочатися…

Пол дихав на повні груди, забуваючи про свої питання. Нестримно лилася музика, гуділа ватра, в яку щохвилини підкидали дрова, тріскотіли нічні комахи й смолоскипи навколо. Як же добре!

Йому подобалося жити тут. Крук почувався потрібним. Свій серед своїх – більше, ніж колись у місті. Ніхто не дивився на нього зверхньо, підозріло чи заздрісно (мейеру можна ігнорувати): у селищі навіть звикли до його дивного повсякденного одягу. Гарні люди…