Розділ без назви (3)

Старий помовчав.

-  Велика Змія споконвік надсилає гйорра для покари зухвалих… Ми навіть не встигли зрозуміти, що коїться, коли він ударом хвоста збив брата на землю й прокусив йому живіт, випатравши майже всі внутрішності.

Крук здригнувся, уявивши цю криваву сцену.

-  Потім він кинувся до мене. Я встиг ухилитися… Проте стояв без руху, бачив тільки брата, що кричав од болю в смертельній агонії. Руки його були в крові, трималися за розірваний живіт. Я закляк, наче злі чари забрали в мене силу волі. Магер налетів, збив з ніг, відкусив пальці на правиці. Тоді я навіть не помітив цього. Тільки потім зрозумів, що позбувся пальців саме в той момент. А тоді я лежав і бачив тільки його пащу. Пащу з кривими брудними іклами, на яких були намотані внутрішності мого брата, пащу з гидким смородом, від якого боліло в носі та скручувало живіт. І коли я зрозумів, що це прийшла моя смерть, переді мною майнула чорна стрічка, і весь світ потьмянів. Мене перенесло у велику зачинену скриню. Я почув голос. Не можу передати словами, що то був за голос. Жіночий, потойбічний, схожий на шипіння… Холодний і спокусливий водночас. Глузливий. То сама Змія розмовляла зі мною! – Руки Аківензі задрижали, але старий навіть не помітив цього. – Вона спитала мене, чи бажаю я жити. Я відповів, що так, бажаю – якщо не заради себе, то хоча б заради маленької доньки, яка зростає без матері й тепер уже без дядька… Тоді вона запропонувала мені угоду. Змія полюбляє укладати угоди з найревнішими вбивцями її улюбленців – тієї самої миті, коли вони на волосину від смерті. Змія поставила мені дві умови, за порушення яких мене знайде страшна покара. Перша – більше ніколи не полювати. Не виходити навіть до аніквеби. На згадку про те – ця звивиста мазініта. А друга умова… – Аківензі замовк. Його голос, вперше на пам'яті Крука, надтріснув. Було видно, як тяжко йому говорити про це. – Я… я не можу про неї розказати, Макадегване. Ніхто не знає. Навіть Оде-Імін.

-  Дякую, Аківензі. Мені достатньо. – Пол схвилювався за старого. Він ніколи не бачив Аківензі таким засмученим, оповідь на очах змінила його. – Вибач, що змусив пережити це знову.

Старий ніби й не почув його.

-  Оде-Імін була тоді маленькою дівчинкою, яка лише недавно почала розмовляти. Вранці перед тим полюванням вона сказала: «Не йди туди, батьку. Я бачила поганий сон». То було її перше пророче видіння… Але я не послухав. Не послухав і пішов. І був покараний.

-  Я завжди думав, що Змія – вигадане створіння, адже людям необхідно у щось вірувати, – обережно мовив Крук.

-  Болота живуть інакше, Макадегване. Ми віруємо у Великого Духа. Він не потребує жертв, адже вони йому не потрібні. Наше життя, твоє або ж моє, простим своїм існуванням приносять йому радість та задоволення. Розумієш? А Змія – наймогутніший дух цих боліт. Вона тутешня покровителька. Сини Аренки, коли назвали цю землю своєю, не знали про Змію. Часи минули, і відтепер це справді наша земля, вкрита прахом наших батьків. Ми нікуди звідси не підемо… Аби жити у злагоді з болотами, ми маємо шанувати манідо. Наймогутніша з них, Змія, вимагає поклоніння.

-  І отримує його. – Все виходило логічно, проте Полу у все це важко було повірити.

-  Це як дощ, як вітер, як хмари – ти нічого з ними не вдієш. Маєш тільки уживатися з ними. – Аківензі помовчав. У ці хвилини він виглядав дуже, дуже старим і втомленим. Круку навіть стала шкода його: втратити кохану дружину, рідного брата, улюблене ремесло… І після того знайти в собі волю жити. – Ось так. А зараз дивись і запам’ятовуй, Макадегване, як потрібно чинити з серцем.

Лише одній людині в селищі було наплювати на мертвого крокодила. Вона не кинула жодного погляду в бік магера, бо її увагу повністю захопив той, хто магера вполював.

Коли Крук повернувся додому, Оде-Імін щосили й мовчки стиснула його в обіймах, а по її щоках котилися маленькі блискучі сльози.

-  Не плач! – незграбно втішав Пол, вперше побачивши, як вона плаче. – Я ж прийшов! Живий та здоровий.

Оде-Імін не відповідала й лише притискалася до нього міцніше, а ридання струшували її тендітне єство. Вночі вона знову мучилася жахіттями.

Так Макадегван став мисливцем на крокодилів.

Пол вигадав власний метод полювання, який, хоча й не щоразу, але приносив нові трофеї. Тому ім'я генджі промовляли з усе більшою повагою. Минув час, і Крук зробив собі наплічники з черепів крокодилів, які вдягав на свята, а в аніквебі його почали вітати як свого. Аківензі й Оде-Імін отримували все, чого потребували, і кілька разів навіть роздавали речі, яких аж занадто нагромадилось у господарстві.

А Пол народився знову. Болота, хоч і не втратили своєї величі та загрози, стали йому ближчі та зрозуміліші. Він повністю прийняв себе як Макадегвана, одного з племені шиай-аренків, учня Аківензі та чоловіка Оде-Імін, загадкового генджі й видатного мисливця на крокодилів. Здавалося, старе життя назавжди полишилося в минулому, і жодна його тінь більше не турбувала Крука.

* * *

Того вечора на Великому острові палала ватра, навколо якої зібралось усе селище. Не було тільки жриць Великої Змії – вони ніколи не відвідували цих вечорів. Майстер мазініт Габедаб, кремезний, могутній, укритий власними татуюваннями, згодовував вогнищу чарівні порошки, і полум'я з шипінням забарвлювалося різними кольорами. Діти коло ватри тільки цього й чекали: з радісними вигуками вони підстрибували щоразу, коли вогонь змінював колір: