Розділ без назви (3)

Вона лише розсміялася та поцілувала його.

Мейеру після зустрічі у храмі він бачив зблизька лише один раз – Чі-Ананг з двома молодими жрицями проходила вулицями, окроплюючи селище водою зі свяченою зміїною отрутою. Лихої години Крук вискочив точнісінько під холодний погляд прозорих очей – єдиних очей у племені, що не були зеленого кольору.

-  Генджі, посланець Ворона, – заговорила вона пронизливо, і Крук ледь втримався, аби не затулити вуха, – шиай того, хто приніс кам’яні джунглі на наші землі. Ти маєш нахабність паплюжити своїми кроками селище народу Змії?

-  Я чомусь думав, що це селище народу Аренки, – відповів Пол. Він усвідомлював, що краще промовчати, що зухвала відповідь тільки більше розлютить мейеру, але Пол не міг втриматись.

-  Ми не будемо терпіти вічно, генджі. Прийде час, коли ти підеш звідси. Ти не знайдеш свого спокою тут. – прошипіла Чі-Ананг і пройшла повз нього.

Крук нестерпно кортіло копнути її з містка у чорну воду.

Молоді жриці поспішили за мейерою. Вони тримали на плечах дерев’яні коромисла у вигляді змій із відрами, повними свяченої води. Сонце блищало на їхніх блідих головах. Дівчата-жриці були єдиними в селищі, хто мав білу, як їхні балахони, шкіру.

-  Генджі, генджі! – закричали діти, що причаїлися поруч і підслухали розмову.

-  То й що з того? – запитав у них Пол.

Діти не відповіли, тільки переглянулися злякано й дременули геть. Пол знизав плечима: його ці вигуки не бентежили. Нехай краще бояться, аніж дістають – такий розклад його цілком влаштовував. Взагалі Крук довго звикав до дітей, галасливих і всюдисущих, від чиєї присутності зовсім одвик у місті. Діти безупинно стрибали й бігали, ловили ящірок та болотних вужиків, весело кричали, розмальовувалися фарбами, запускали вирізьблених з кори каное, а також страшенно боялися Пола. Найсміливіші зрідка підходили розглянути револьвер, ніколи не насмілюючись заговорити, а зазвичай кричали здалеку «генджі!» – і втікали, куди очі бачать.

Генджі. Посланець Ворона. За вірою болотників, Змія правила цими болотами, а Ворон, її споконвічний ворог, кепкував з неї та придумував хитромудрі пастки, в які потрапляли слабші духи боліт і люди племені. Ворон не був поганим богом чи уособленням зла: він був шанованою таїною, недосяжною постаттю з небес. Саме на його крилах, вірили шиай-аренки, їхні душі відлітають після смерті до зірок. Змія і Ворон були наймогутнішими духами боліт, що звалися манідо – покровителі. Духів боліт було так багато, що важко навіть перерахувати. Кожен з них мав своє ім'я, історію, характер, складні взаємини з іншими манідо, але всі вони, разом із землею та небом, часом й зірками, були створені Великим Духом, якого болотники шанували за творця усього світу.

-  Чому ж ви тоді не поклоняєтесь самому Великому Духу? – не розумів Крук.

-  Тому що болотами править Змія, – пояснював Аківензі. – Великий Дух понад усіма нами, навіть понад Вороном. Але Ворон літає високо, а Змія повзає поруч, Макадегване.

Все одно Пол не розумів. Поклоніння Змії не подобалося йому, як не подобався її храм та її верховна жриця. Він бачив, що шиай-аренки теж не особливо полюбляють мейеру, але дослухаються і шанують її. Чі-Ананг мала безперечний та абсолютний авторитет. Її слово часто ставало останнім у багатьох питаннях, всі ритуальні обряди проводила вона, а якщо хтось сильно хворів, то його несли до храму. Пол на власні очі бачив, як молода жриця просунула голу руку в тіло рибалки, в котрого вгризся хижий водяний хробак, і витягла зубату потвору, що дико звивалася у її скривавленому кулакові. Хробака спалили, а на тілі рибалки не залишилося жодного сліду. Рибалка отямився, звівся на ноги й пішов геть, перед цим до землі уклонившись жриці. І то була одна з багатьох причин, чому жриці Змії так поважалися. Жовту лихоманку, що викосила більшу частину життів селища – серед них була і жінка Аківензі – змогли побороти саме жриці. Шиай-аренки не любили говорити про це. Іноді Круку здавалося, що трагічна історія жовтої лихоманки була глибша, аніж йому довелося почути, що вона мала якусь потаємну й замовчувану сторону. Але це залишалося тільки його підозрами, які не мали жодного підтвердження, і він сам іноді сумнівався у власних почуттях.

Минув час. Він разом з Аківензі ліпив горщики та ложки, кохався з Оде-Імін, а вечорами сидів біля великого вогнища, уважно слухаючи історії старого Зберігача Пісень Нагамона. Ще багато слів та зворотів лишалися незрозумілими, але суть він уловлював. І коли Пол заговорював, його розуміли. Шиай-аренки навіть звикли до його одягу, бо носити спідниці Пол рішуче відмовився: він замовляв сорочки й штани у касти Нелу.

Крук зрозумів, що остаточно освоївся, коли зміг спокійно з’їсти позбавлену солі й перцю порцію їжі – на болотах спецій не вживали – і тоді сказав Аківензі:

-  Я хочу стати мисливцем.

* * *

Крокодили вважалися улюбленцями великої Змії. Полювання на них було надзвичайно небезпечним, але ризик добре винагороджувався: у крокодилові не було нічого, що б не цінувалося. На болотах не водилося грошей, панував бартер – і тому навіть один убитий крокодил міг добряче збагатити вдалих мисливців. Зуби, кров та внутрішні органи використовувалися для створення лікарських мазей і зілля, тому вважалися найкращим підношенням жрицям або ж духам; шкіра йшла на пошиття одягу та взуття, а м'ясо крокодилів, приготоване за хитромудрим рецептом, було місцевим делікатесом. Із висушених частин тіла робили магічні талісмани, а з вибілених черепів магерів мисливці виготовляли обладунки на плечі, які вдягали на свята. Ці кістяні наплічники були відзнакою найхоробріших чоловіків племені. Проте, все це було не головним: найбільше цінувалися в крокодилі його статеві залози. Саме на цих чарівних залозах молодий Долор свого часу звів славу фабрики «Білі Крила». За допомогою касти Нелу він перекуповував статеві залози вбитих крокодилів, чий мускус використовувався для виготовлення парфумів. Конкуренти прогоріли, бо подібного козиря не мали, а «Білі Крила» наповнив вітер успіху.

Кожна залоза – їх зазвичай у тілі звичайного дорослого магера чотири – цінувалася, можна сказати, на вагу золота, якби шиай-аренки цінували золото. Всі жінки племені бажали дістати хоч одненьку, аби приготувати власні парфуми й ароматні мазі. Каста Нелу віддавала за одну залозу стільки корисних речей, що жодні наркотичні трави зрівнятися не могли.