Розділ без назви (3)

-  А може, ви знаєте місця, звідки їх можна дістати? Підняти з дна болота, наприклад?

-  Ні, Макадегване, – хитнув головою Аківензі. – До тебе було багато мрійливих та сміливих шукачів. І всі вони зазнали поразки. Бо те життя залишилось у минулому. Треба прийняти це і мужньо рухатися вперед.

-  Прикро. Може, я зумів би розібратися в тих бінесі…

Полу було важко повірити в правдивість легенди про прибульців з іншої зірки, але піраміда красномовно промовляла сама за себе – ніхто інший, крім болотників, не міг побудувати її тут. Крім того, мався ще один вагомий аргумент на користь легенди: багато чоловіків носили на грудях васваган – прозорий кам’яний амулет.

-  Це земля з нашої рідної зірки, – розповідав Аківензі, поки Крук роздивлявся невеликий футляр у нього на шиї, вирізьблений з мінералу, схожого на кварц. Усередині кристалу блищав срібний пил. – Це амулет-охоронець. Якщо потримати васваган у долоні, зігріти його своїм теплом, то він засяє у темряві.

-  Дивовижно!

-  Це ще одна згадка про Аренку. Ми не загубили васваганів, хоча минули вже сотні років, – продовжив Аківензі. – А що носиш на шиї ти, Макадегване?

-  Ключик, – відповів Пол. – З його допомогою я можу відкрити скриньку, яку змайстрував у місті. Але зараз я не можу її показати, бо вона не працює, як потрібно.

Насправді він просто не хотів показувати скриньку. Якоїсь ґрунтовної причини тому не було… Він просто не хотів.

-  Зрозуміло.

Скринька продовжувала мовчати. Він вичистив її, розібрав, наскільки дозволяли умови на болотах, вичистив знову, але нічого не допомагало. Скринька мовчала, і Крук все рідше заглядав до неї, заклопотаний своїм новим життям. Біля скриньки лежали забуті ключі від маєтку, загорнуті у старий носовичок.

Оде-Імін допомагала батькові у всьому. Розписувала малюнками його гончарні вироби, носила на продаж люльки й ложки, збирали цілющі трави та болотні ягоди, готувала їжу, прибирала обидві хижки – і при цьому завжди залишалася спокійною й зібраною.

Але Пол знав, якою несамовитою, якою дикою вона може бути. Наодинці з ним Оде-Імін дозволяла собі бути іншою, бути справжньою. Вона не розпитувала про його минуле життя, не намагалася перевиховати, не вимагала слів кохання – вона просто бажала бути поруч нього і жити разом.

-  Не йди позаду мене – можливо, я не поведу тебе. Не йди попереду мене – можливо, я не піду за тобою. Іди поруч мене, і ми будемо одним цілим, – сказала якось Оде-Імін, коли Крук опанував мову шиай-аренків. І Пол запам’ятав ці слова назавжди.

На її животі був витатуйований ромб – згадка про померлу від жовтої лихоманки матір. Іноді Оде-Імін мучили жахіття, чорна сторона її пророчого дару. Вона з криком просиналася посеред ночі або трусилася й обливалася холодним потом, поки Крук не будив її. Після цього вона міцно обіймала його, а він заспокоював її, погладжуючи по голові.

Він обожнював посмішку Оде-Імін, таку відкриту й квітучу, але дуже рідко коли міг спеціально викликати її: дівчина зовсім не розуміла його почуття гумору. Проте вона могла розсміятися абсолютно серйозним оповідкам Пола – наприклад, коли він намагався казати їй те, що він несправжня людина, а створена мудрецями підробка, яка не може мати дітей. Оде-Імін сміялася так, що ледь сльози не текли, а він, спочатку ображений цим, збагнув згодом, як цей сміх зцілює його. Її посмішка, її сміх, разом зі спокійною впевненістю мудрого Аківензі, змусили Крука відчути сумніви у правдивості документів проклятої теки з кабінету дві тисячі дванадцять й переусвідомити себе знову. На цей раз – справжньою людиною.

Пол не міг сказати, що кохав Оде-Імін. Він ніколи й нікому не казав цих слів, бо, по-перше, не полюбляв їх за гучність та загальновживаність, а по-друге, не знав, які саме відчуття мають відповідати їм. Але він знав напевне: без Оде-Імін його життя було б значно, значно гіршим.

Однієї ночі вона, муркочучи в його обіймах, сказала задумливо:

-  Знаєш, Макадегване, я часто думаю про свої маленькі пригоди. Про свої маленькі страхи, які здаються такими великими. Про всі ті важливі речі, які я маю здобути. Але все ж є тільки одна велика річ. Це – жити і бачити щойно народжений новий день, сонце, яке сходить, і світло, що наповнює світ.

-  Ти – справжня мейера, Оде-Імін, – відповів Крук.