Розділ без назви (3)

-  Наш народ неписьменний, бо це йому не потрібно. Правдиві слова западають глибоко в серце і залишаються там назавжди; ніхто не забуде їх.

Ця проста фраза повернула Крука до життя. Вона змогла відродити той внутрішній стрижень, який того дня в Муніципалітеті надломився, здавалося, назавжди.

Невже він – проста справжня людина? Невже це дійсно правда? Яким щастям було це усвідомлювати! Яке щастя, виявляється, мати просте життя звичайної людини! І щоб збагнути це, достатньо лише на мить серйозно повірити в те, що ти – лише штучно створений гомункул. Після цього полегшення думки про переможного Борімскі та про покинутий маєток вже не завдавали Круку попереднього болю.

Того ж дня Оде-Імін перебралася до Пола. Її скромний посаг вмістився у двох тростяних скриньках. Вона щось говорила йому, а він не розумів жодного слова, і вони сміялися. Оде-Імін палила маленьку люльку, яку запропонувала Круку. Пол обережно спробував. Свіжий гіркуватий дим з ягідним присмаком сподобався йому. Він радісно закивав, а Оде-Імін посміхнулася. Її посмішка здалася подібною до другого сонця.

У селищі його називали Макадегван, і Пол швидко звик до цього імені. Аківензі навчав Крука гончарного мистецтва, а також різати ложки та люльки. Спочатку в Пола виходило погано.

-  Скажи мені – і я забуду, покажи мені – і я не зможу запам’ятати, змусь мене повторити – і я зрозумію, – відповідав Аківензі, коли Крук вчергове жалівся на те, які в нього криві руки. – Я теж не був з народження гончарем.

-  Так, мені це відомо. Ти був мисливцем.

-  Атож. Я та мій брат були найкращими мисливцями на крокодилів у нашому племені, – без тіні хвастощів розказував старий, – у селищі тільки ми ризикували полювати двома списами. Зазвичай на магерів полюють три або ж чотири сильних мисливця, а нас було лише двоє… До того дня, коли брата не стало.

Аківензі не продовжував, а Крук не розпитував. Навіщо? Три пальці, яких не було на правій долоні старого, красномовно все пояснювали.

-  Після його смерті я навчився новій справі. Навчишся й ти.

Пол згадав свого першого механічного птаха, якого Модус охрестив горобцем, і кивнув з сумною посмішкою.

Йому було добре в селищі, думки про місто все менше непокоїли його душу, але в такі моменти Крук згадував, що могили двох відданих слуг залишилися там, коло «Залізного Серця». Чи буде хтось доглядати їх? Чи граніти заростуть бур’яном, потріскаються, перетворяться на пил, а меч Сервена заіржавіє й зламається? Від цих запитань, відповідь на котрі була очевидна, ставало гірко.

Мова племені потроху давалася йому. Пол міг формулювати прості фрази і вивчив назви речей, що оточували його у повсякденні. У побуті болотники були небагатослівні й не полюбляли зайвої балаканини. Приказка про «порожні слова» була їхньою улюбленою настановою дітям. Також Крука сильно вразило те, що брехня серед болотників вважалася ледь не злочином: аби сказати неправду, люди боліт мусили мати дуже серйозну причину. Тому якщо хтось не хотів розмовляти на певну тему чи відповідати на якесь запитання, то так і казав: до цього ставилися з повагою, більше не перепитуючи.

Болотники виявилися на диво гостинним і привітним народом. Вони посміхалися прибульцю, віталися й розмовляли з ним як зі своїм, спеціально звертаючись до нього простими словами, аби той краще розумів. Ніхто не жахався страшного генджі, похмурого посланця загадкового міста, як очікував Пол спочатку. Болотники прийняли його, і Крук був за це безмежно вдячний. Ці люди подарували йому нагоду почати книгу свого життя з чистого аркуша.

Всі вони були стрункі, тонкокісні, невисокого зросту. Виявилося, що Пол став найвищим у племені. Найвищий до нього чоловік, мисливець на крокодилів з вертикальною лінією татуювання на обличчі на ймення Огічіда, був на півголови нижчий. Жодного разу Пол не бачив тлустого болотника – таких просто не існувало. Усі – зеленоокі, засмаглі, не знали про гоління. Вуса та бороди на їхніх тілах просто не росло. Через це Полу довелося замовляти собі набір для гоління у касти Нелу.

У племені полюбляли яскраві кольори та легкі тканини для побутових одеж, а в болота ходили лише у шкіряних костюмах. Болотники обожнювали палити люльки й пити чай мате, додаючи в нього дикий мед, а вечорами збиралися на великому острові, де палили багаття, грали на довгих трубах діджеріду, співали пісень і танцювали.

Щоночі на кілька хвилин вони виходили надвір і дивилися на зірки. Коли зірок не було видно, навіть у дощ, вони все одно виходили з домівок, здіймаючи очі до неба. Згодом Крук дізнався, у чому полягав ритуал нічного споглядання.

-  Слово «болотники» невідоме нам. Ми звемося шиай-аренки, – розказував Аківензі, – «шиай» перекладається як нащадок, а Аренка… Аренка – ім'я зірки, з якої прилетіли наші пращури на ці землі. Вони прибули на залізних птахах бінесі, які можуть літати так високо й далеко, як сам Ворон на своїх чорних крилах… Ми дивимося на Аренку кожної ночі, аби її сяйво наповнювало наші очі й серця, аби завжди пам’ятати, звідки ми прийшли. Там, у височині, полишився дім нашого роду. Кожен свого часу повернеться туди на чорних крилах Ворона, бо іншого шляху немає: залізні птахи бінесі давно іржавіють у глибинах боліт, а нових ми не створимо, бо давно загубили всі прадавні знання… Єдине, що ми зараз можемо – жити й не забувати свого роду.

-  Невже жодного залізного птаха не залишилося? – із жалем перепитав Пол.

-  Жодного, Макадегване.