Розділ без назви (3)

Пол дивився, як старий іде мостиком, освіченим смолоскипами, додому. Стояв теплий пізній вечір. З сусідніх хижок Полу привітно махнули дві жінки та гукнув щось чолов'яга з довгим тонким списом у руках. Він, як Аківензі, як десяток інших чоловіків, яких він зустрів сьогодні, теж був у спідниці, зеленій. У болотників, зрозумів Крук, спідниці вважалися чоловічим одягом. Штани вони вдягали тільки на промисел, коли виходили з селища до боліт.

Пол помахав рукою у відповідь. Цікаво, чи селище оббігла чутка про прибульця, чи ще ні?

Він повернувся до хижки й зібрався спати. Вже на своєму незвичному ліжку відчув, як усе тіло гуде від приємної втоми. Проте заснути одразу, як останніми днями, йому не вдалось. У голові роїлися нові знання. А ще Крука турбувало те, про що він не наважився спитати Аківензі. Пол вмощувався, крутився, але все одно не міг заснути. Думка про те, як поставився Аківензі до слів Оде-Імін про сон, у якому Крук має стати батьком її сина, не відпускала його.

Так він пролежав не менше години, коли раптом почувся легкий стукіт. Пол здивувався. Хто це міг бути? Може, щось трапилося? За мить стало незатишно: можливо, то мейера надіслала вбивць? Така може!

Але які в біса убивці стануть чемно стукатися до жертви, роздратовано подумав Крук, підійшов до дверей. Обережно відчинив. В осяяній зірками ночі стояла дівчина в червоній сукні.

-  Оде-Імін? – подивувався Пол.

Дівчина без запрошення ступила в хижку, і Крук автоматично зачинив за нею двері.

-  Бунім, Макадегван, – прошепотіла вона.

-  Я не розумію… – почав було Крук, але Оде-Імін запечатала його губи обережним поцілунком.

Тепер все зрозуміло: я заснув і бачу приємне сновиддя, вирішив Пол. Розум часто дивно оздоблює події минулого дня… Але ж ні, то був не сон!

Спершу спалахнула думка: а так можна? Друга: а що буде, як всі дізнаються? Третя думка народитися не встигла, бо Оде-Імін поцілувала його знову, Крук відчув тепло її привабливого тіла під тонкою червоною тканиною, і сумніви-питання одразу ж зникли, а натомість жагуче бажання заполонило його єство, засліпило, потьмарило…

Жевріло у пічці вугілля, інколи вихоплювало з темряви пристрасне сплетіння їхніх тіл. Пол віддавався коханню повністю й несамовито, забувши про все. Гаряче дихала Оде-Імін, і, мабуть, усі сусіди чули їх. Але Крук не задумувався про це. Він просто кохав цю сміливу дівчину, яка допомогла йому залишитися в новій домівці, яка прийшла до нього сама, прийшла у скрутну годину, і їм не потрібно було знати мови одне одного, аби порозумітися.

Вночі він прокинувся від протягу, що неприємним холодком пробіг по спині. Крук розплющив очі й побачив прочинені двері, в яких темнів жіночий силует. Надворі панувала глибока ніч.

Крук обережно піднявся і тихо підійшов до неї. Оде-Імін, закутана у шкури болотної кішки, стояла на місточку, який вів од його хижі до вулиці, і зачаровано дивилася на зірки. Крук озирнувся: всі його сусіди, од малюків до старих, стояли коло дверей і також вдивлялися в зоряне небо.

У дитинстві Пол гадав, що вночі велетні огортають світ ковпаком з фіолетового паперу, в якому для цікавості роблять дірочки голками – ось через ці самі дірочки й тече у світ сяйво, яке люди називають зірками. Пол ніколи не згадував про це з дитинства, але зараз цей спогад спав чомусь на думку.

Надворі стояли ті дві жінки, що помахали йому, той чолов'яга зі списом – всі вони разом з сім’ями мовчки дивилися в небо. На вустах болотників грали зачаровані посмішки. У єдиному пориві всі дивилися вгору, купали зелені очі у зоряному світлі, бачили те, що Полові було недоступним. Це дивне, захоплююче видовище, сенсу якого Крук не розумів – поки що не розумів – зовсім не лякало.

Я зайвий тут, раптом зрозумів він, але це не засмутило його. Я обов'язково дізнаюся, що це все значить, вирішив Пол.

Він повернувся до ліжка, почав ловити втрачений сон. Скоро двері рипнули, і легка босонога Оде-Імін, скинувши імпровізований одяг, лягла поруч нього. Щось промовила.

-  Так, – сказав Крук, обійняв її гаряче тіло, що пахло суницею, й одразу заснув.

* * *