Розділ без назви (2)

Маєток став схожий на старого занепалого гіганта. Завішані немиті вікна, ковдра гнилого листя на подвір’ї та черепиці, численні тріщини в штукатурці. У віддаленому кутку подвір’я під сірим брезентом іржавіла купа мертвих механізмів-невидимок, що допомагали колись Сервену господарювати. Газони ніхто не доглядав, так само, як і дерева, тому садиба занапащено та здичавіло. Особливо моторошно виглядала стара гойдалка, з якої Пол колись стріляв у мішень. Гойдалка, іноді навіть у безвітря зі скреготом розгойдувалась під важкий шепіт похмурих дерев – наче нею гралися привиди.

Окрім продажу, Крукові колись пропонували здавати кімнати за ренту – гроші зайвими ніколи не бувають, та й навіщо одній людині аж три поверхи величезного дому? Але Пол вкотре відмовився. Грошей справді не вистачало, особливо на початку гри в простого робітника. До того ж, на третій поверх він навіть не підіймався – вигляд покинутої батьківської кімнати краяв серце. Приходили думки про маму, котру він ніколи не знав і котру, сам того не бажаючи, згубив… А ще поверталося болюче питання, відповідь на яке Крук давно не шукав: куди зник Корвін.

Пол твердо вирішив, що краще потерпатиме від голоду, аніж здаватиме цю кімнату в оренду.

Поволі він навчився жити на зарплатню, але до того розтанули всі гроші банківської компенсації. Крук провів чимало сумних днів, рахуючи монетки до чергової виплати, давлячись остогидлою вівсянкою. Проте Пол все одно пишався собою, бо ніколи не брав у борг і не заклав жодної речі до ломбарду. Зберіг навіть срібну запонку, чию пару він загубив на першому концерті «Утопії». Більше того – з часом Пол навчився заощаджувати зі своєї скромної зарплатні.

Почуття власної гідності та гордість за свою незламність компенсували прикрі реалії його бідного життя, а відчуття скорого реваншу вселяло снагу й оптимізм.

Заперши скрипучі ворота, які він усе збирався змастити та ніяк руки не доходили, Пол прямував схилами Високого Міста до центральних кварталів Старого, переходив через річку та Містом Майстрів проходив до Першої Міської фабрики. У цей час на вулицях нікого, крім заспаних прибиральників, не було, бо життя тут починало кипіти лише після сьомої ранку. На дорогу йшло більше години, проте інших варіантів він не мав – кеби після розбиття Серця належали до забороненої техніки, коней у місті не мали навіть фермери, а давно обіцяні Муніципалітетом трамвайні лінії очікувано залишилися пустопорожніми словами. Не на своїх двох мандрували лише чиновники, серед чиїх увінчаних перуками голів увійшли в моду паланкіни у супроводі мордатих охоронців. Подейкували, що наступною хвилею моди стануть самопересувні парові машини на кшталт заборонених кебів – мовляв, такі розробляли у секретних ангарах на спеціальне замовлення Муніципалітету.

Дехто спробував майструвати велосипеди, але розумників ще до виходу пілотної партії обклали такими непід’ємними податками, що на тому все й закінчилося. У місті ніхто не мав права пересуватися швидше за прислужників влади.

Крук приходив на фабрику одним з перших, працював більше й краще за інших токарів, мав репутацію неабиякого майстра, тримався з колегами дружньо, але осторонь від колективу. До нього відносилися з повагою та острахом, адже всі чули про його минуле. Коли Полу траплялося заходити у фабричну їдальню, робітники з інших цехів пошепки теревенили за спиною, проводжуючи його самотню постать обережними поглядами. Згадували, авжеж, вбивство Круора. Тому Пол не полюбляв їдальню, а обідав біля верстата бутербродами власного авторства, витрачаючи залишок перерви на роботу над своєю скринькою.

За монотонною рутиною день минав швидко. Він наче спав з відкритими очима, а руки самі виточували необхідні деталі. Зрідка він навмисно їх партачив. Після останнього дзвоника йшов вечеряти у «Трилисник», затим повертався додому, або – як, наприклад, сьогодні – йшов до «Залізного Серця».

Фабрика більше не вітала свого хазяїна. Вона стала мертвою та пустою, чимось нагадуючи родинний маєток Круків. Темні труби більше не видихали густі клуби диму, подвір’я заросло високим сірим бур’яном. Звідусіль струменіло запустіння. Фабрика скидалася на облізле опудало величного зниклого звіря. Полу завжди ставало сумно, коли він приходив сюди.

Постоявши трохи перед головним входом, Крук проходив на задній двір – там, біля підсобного приміщення, стояли два однакові поховальні камені, вмуровані в землю. На сірому граніті витесано імена: «Модус» та «Сервен». З надгробного каменю Сервена стирчало руків’я його вірного меча. Пол загнав клинок у камінь після церемонії поховання, віддаючи цим жестом останню пошану своїм вірним слугам. Гостра блискуча сталь увійшла в граніт, як у масло, і після цього меч навіки полишився в камені.

Після хвилини мовчання над могилами, Крук йшов до головної зали фабрики, де по кутах протяги гралися великими клубками пилу, а павуки розкидали тенета. Крук діставав зі сховища в стіні свого револьвера та починав тренування у стрільбі по саморобним мішеням – не хотів втрачати форми. Після заборони носіння вогнепальної зброї Крук довго почувався голим, і навіть час не навчив його в скрутні хвилини не опускати автоматично ліву руку до відсутньої кобури на поясі.

Хоч Пол стріляв не щодня, як це було раніше, але звичка не зраджувала його. Руки все пам’ятали, тому кулі слухняно летіли точно в яблучко. Мішенями Пол уявляв безликих чиновників Муніципалітету.

Того вечора Крук вивчав свої результати на останньому манекені, коли позаду почулися кроки, а в повітрі запахло дешевими сигарами.

-  Тебе легко знайти, – сказав Влад. Як завжди, він був у своєму жахливому костюмі.

-  Я і не переховуюсь, – відповів Пол. – Врешті, це моя фабрика.

-  Твоя. Дивись, не перестріляй усі набої зі сховищ, – Борімскі кивнув на продірявлені мішені. – Вони нам ще знадобляться.

-  Не перестріляю. – Крук передав теку до рук Влада. – Подарунок від Резнікоффа. Його сьогодні не буде.

-  Останнім часом його занадто часто не буває, – скривився Борімскі, вивчаючи зміст теки. – Мене це турбує все сильніше…

-  Ти знаєш, у чому причина. – Пол сховав револьвер до кобури. Він користувався кожною можливістю походити зі зброєю на поясі.