Розділ без назви (2)

-  Клятий чиновник, – почув Крук шепіт поряд, – він лише бюрократ, заправляє якимось відділом, а думає, що він тут цар і бог!

-  Ви ж мене знаєте, я людина мирна й незлоблива, – відповіли позаду, – але в такі хвилини я неймовірно хочу перевернути клятий паланкін, витягти цього гада та бити його ногами. Топтати чобітьми. Бити під ребра, знаєте! Та в пику! В його бісову самовдоволену пику…

Пол не знав співбесідників та навіть не бачив їх, але всією душею підтримував. Та й усі навколо, хто чув цей діалог, мовчки погоджувалися з тихою гарячою промовою.

Нічого, думав Пол. Настане час, коли ми всіх повитягаємо з паланкінів. Ми змусимо відповісти клятих чиновників за всі їхні справи. Паланкіни горітимуть на грандіозному кострищі перед Муніципалітетом, а в самому Муніципалітеті буде проголошено новий порядок… І почнеться нове життя.

Паланкін з охоронцями зник за рогом. Дружинники вичекали ще хвилину, а потім з полегшенням на червоних обличчях розблокували рух вулицею. Невдоволений натовп почав розходитися. Пол кинув погляд через плече, намагаючись зрозуміти, хто ж насмілився вголос виказати своє незадоволення, але це міг бути хто завгодно – дідок з гострими очима з-під кущуватих білих брів, двометровий бугай з погано виголеним підборіддям, юнак у довгополому пальто з піднятим комірцем. Вони всі будуть разом, думав Крук. Коли прийде час, ми поведемо вперед, аби зруйнувати старе та звести нове!

Ці думки повернули йому той бадьорий настрій, що володів ним до інциденту з паланкіном чиновника. Втім, інцидентом це назвати важко – вірніше, давно прищеплена й широко вживана практика, з якою всі, зціпивши зуби, звиклися. Люди взагалі багато з чим звиклися: місто стало ідеальним ґрунтом для будь-яких примх Муніципалітету. Люди слухняно терпіли і мовчки корилися, навіть коли влада безсоромно та нагло паплюжила їхні права, вважаючи за бидло, з якого можна трусити гроші та знущатися як заманеться.

Нічого, посміхався Пол. Цьому скоро кінець. Люди підіймуться. Бо Муніципалітет не розуміє, що терпець не безкінечний, чаша не бездонна, влада не вічна… Тим гірше для них! Відчують на власній шкурі.

Гарячі думки приємно бадьорили кров. Пол перейшов річку через Жебрачий міст, від жебраків якому лишилася тільки назва, і повернув ліворуч, до «Золотого Трилисника». Сходи вниз, дверцята, що давно не охороняються. Ліве та середнє крила забиті дошками – їхня робота заборонена наказами Муніципалітету. Працює лише кафе, яке власник «Трилисника» перетворив на ресторацію, аби остаточно не розоритися. Туди Крук і прямував.

Він сів у кутку за своє улюблене місце. У «Трилиснику» все змінилося, тепер тут було темно, галасливо й приємно пахло гарячою їжею. До нього підійшов старий знайомий, офіціант Сашо.

-  Привіт, Крук. Тобі як завжди?

-  Ні. – Пол пробіг очима по меню, написаному крейдою на чорних дошках стін закладу. – Сьогодні давай квасолевий суп, смажену картоплю та лоці.

-  Ага. – Сашо флегматично покивав, запам’ятовуючи замовлення. – Соуси потрібно?

-  Гірчицю.

-  Ага. Пити щось бажаєш?

-  Ваше фірмове темне є?

-  Ага, свіжесеньке. – Сашо, змальовуючи всю феєрію смаку свіжого фірмового темного, з тією ж флегматичністю прицмокнув губами.

-  Ну, тоді ще пінту темного.

-  Скоро буде, Крук.

Годинник вказував за чверть сьому, Резнікофф мав от-от прийти.

Принесли пива. Крук надпив і переконався, що темне було справді свіжим. Він з насолодою одпив ще й подумав – що може бути краще за пінту свіжого пива після довгого дня чесної праці?