Розділ без назви (2)

Коли Пол розправився з супом, а флегматичний Сашо приніс порцію картоплі з лоці, у «Трилиснику» з’явився Арктур.

-  Салют, – тихо привітався він і всівся навпроти.

Обличчя Резнікоффа схудло та й сам він, здавалося, висох. Арктур взагалі дуже змінився, перестав навіть вітатися цитатами, як це було колись йому властиво. Ці сумні зміни сталися після того, як декілька місяців тому застрелився Курт. Мертве тіло знайшли вдома із розрядженою двостволкою у роті. Поряд лежала пригорща чорних пелюсток та остання записка: «Невже не розумієте? Скляна сфера! Я йду звідси… на пошуки». Ніхто так і не зміг зрозуміти, що хотів сказати на останок божевільний Курт.

Після самогубства брата Резнікофф замкнувся. Покинув науку, хоча до звання доктора соціологічних наук йому залишалося небагато, та влаштувався в редакцію «Вісника Муніципалітету» звичайним кореспондентом. Його біле волосся посіріло, на лобі пролягли глибокі зморшки. Крук не міг пригадати, коли Арктур останній раз жартував чи сміявся.

-  Привіт, Арктуре. Як ся маєш? – бадьоро спитав Пол.

-  Як завжди, – сухо відповів Резнікофф. – А ти?

-  Все чудово! Пива хо?

-  Ні. – Арктур обернувся навколо, перевіряючи, чи не дивляться на них. Дістав з-під поли куртки тонку чорну теку. – Ось те, про що прохав Борімскі.

-  Добре, передам. – Пол відкрив сумку й приєднав теку до компанії порожнього термоса. – Ти справді завтра не зможеш?

-  Так. Маю важливі справи. – Резнікофф встав. – Мені час.

-  Домовленість на післязавтра в силі?

-  Так, в силі. До зустрічі.

-  Бувай, Арктуре.

Резнікофф широкими кроками вийшов з ресторації.

Пол одпив ще пива, але не відчув смаку за роздумами над розмовою, яку він тільки-но мав. Арктур останнім часом пропускав геть усі зустрічі змовників. Борімскі вже двічі порушував питання його відданості, але Крук обидва рази зумів переконати Влада, що Арктур так поводиться лише через самогубство брата. Хоча сам Пол певності в тому не мав. Здавалося, Резнікоффу стало абсолютно байдуже те, що вони готували, а також те, що чекало на них попереду.

Пол закінчив вечерю й розрахувався. «Трилисник» був недешевий: сьогодні вечеря коштувала рівно половину його щоденної платні. Але готувати Крук не вмів і не любив.

Надворі було вогко й прохолодно. Пол вдихнув повними грудьми. День вийшов безперечно вдалим, не дивлячись навіть на епізод с Арктуром. Хотілося співати. Але Крук не заспівав, бо мав жахливий голос і чудово про це знав, а тому мовчки почимчикував додому.

На одному паркані білів свіжий напис фарбою: «Віра в серцях! Обріїв нема! Любов переможе! Я і ти – сила!» Перші літери кожного речення вивели вдвічі більшими. Поряд з білими рядками хтось криво приписав олівцем: «Геть Муніципалітеть». Пол зрадів – ось зайве підтвердження тому, що їх справа вірна! Все місто ненавиділо Муніципалітет.

Крук дістався Високого Міста, коли ніч простягла свої крила понад Стіною, а Башта Шибеників віддзвонила дев’яту годину. На шляху додому Пол заглянув до лавки пані Аконіти. Лавка відкрилася нещодавно: онук пані Аконіти був однією з шишок Муніципалітету, тому проблем з дозволами на торгівлю у Високому Місті не виникло. Невдовзі Пол купував їжу тільки тут, бо пані Аконіта виявилася приємною старою, товари були завжди свіжі, та, що найголовніше, її лавка стояла неподалік маєтку Крука.

-  Доброго вечора, пані Аконіто, – на дверцятах лавки дзенькнув мідний дзвіночок.