Розділ без назви (2)

І Резнікофф пройшов скрізь стіну – наче розчинився у тумані.

* * *

Двері спробували відчинити, після невдачі ввічливо постукали – мабуть, у поспіху переплутали черговість процедур – але двері все одно лишалися зачиненими. Тоді молодики вправно прострелили замок і ввійшли до кабінету, де знайшли Пола, що тільки-но закінчив читання документів теки і гортав бездумно її останні сторінки.

- Можеш не дурити мене, Крук, – безапеляційно з порогу об’явив Влад. Пол здійняв очі на прибульців. Його увагу привернув свіжий синець під лівим оком Борімскі. – Я знаю, що він був у тебе!

- Хто це тебе так, Владе? – співчутливо запитав Крук. Він вирішив дочекатися, поки Влад його знайде, аби одразу з’ясувати всі питання віч-на-віч.

- Не про те мова, – крізь зуби прошипів Борімскі, намагаючись просвердлити очима Пола. – Віддай мені кляту теку!

- Не розумію, про що ти, – Пол холоднокровно робив вигляд, ніби перед ним на столі жодних документів не було.

- Гратися вирішив? – Борімскі вгледів документи і його щоку сіпнуло від люті. – У мене немає на це часу.

Влад різко махнув рукою. Молодики взяли Крука на приціли. Вийшло незграбно, але молодики все одно були задоволені: їм подобалося відчувати силу й наставляти зброю на людей. На плечах молодиків сакраментальною відзнакою чорніли пов’язки повстанців.

- Отакої! – скорчив скорботну фізіономію Пол. Мабуть, це алкоголь ще грався в крові, примушуючи блазнювати у хвилину, коли жарти були зайвими. – А я ці гвинтівки ще недавно збирав… Любовно! Довгими самотніми ночами! Сліпнув, припасовував деталь до деталі, власними руками!

- Ну коли ти згадав про руки, то підійми їх вгору, Крук, – погрозливо перебив його Борімскі.

- І не подумаю. Що це все значить, Владе? – змінивши тон, крижаним голосом спитав Пол.

- Це значить, що я чудово знаю, як ти пораєшся з цим, – Борімскі кивнув на револьвер, який лежав біля теки, – і я не хочу бути застреленим за крок до моєї остаточної перемоги. Руки вгору!

- Я вже сказав, що не підійматиму рук. Мені і так подобається. За двадцять секунд моє рішення не змінилося. – Пол дивився прямо у хижо примружені очі Борімскі. – Не влаштовує? Вбивай. Не розумію тільки, чого ти вирішив, що я стрілятиму в тебе.

- Це звичайна перестраховка, – Влад облизнув верхню губу. – Тож ти відмовляєшся співпрацювати?

- Ні. Просто не хочу підіймати руки.

- Тоді ані руш! За револьвер рекомендую не хапатися. – І Борімскі наказав одному з бійців: – Забери його зброю і теку. Тільки обережно.

Крук показово скреслив руки на грудях. Він не збирався відкривати вогонь.

Диявол, як він міг так помилятися? Як міг бути настільки сліпим? Як міг допомогти такому, як Борімскі, прийти до влади? Він же був нічим не кращий за Сітіса – зараз це було ясно, як білий день. Так, треба віддати належне, Борімскі гарно ховався за маскою. Але не раз і не два викривав себе, розкривав свою істинну сутність – чому Крук не помітив цього? Той болотник із невимовним ім’ям казав про чоловіка-пацюка, що не скинув маску – намагався попередити, закликав прозріти. Але Пол не дослухався, залишаючись сліпцем, а Резнікофф… Його жага правди пересилювала все інше. І тепер Борімскі полює на нього.

Не без потаємного задоволення Крук дивився, як порученець, зелений від страху, обережно підповзає до стола, тримаючи Пола під прицілом – всі інші завзято прикривають спину товаришеві, готові щомиті натиснути на гачки та вбити загадкового поганця, котрий чомусь носить чорну хустину й розмовляє з головним як з рівним – швидко бере зі стола револьвер, не дивлячись кидає назад (Борімскі вправно ловить та ховає зброю до кишені із задоволеним виглядом), судомно хапає теку й неймовірно швидко задкує до своїх.