Розділ без назви (2)

- Читай! – наказав Арктур. Очі його блищали. – Часу обмаль. Швидко!

Крук ще більше здивувався і слухняно відкрив теку. На жовтих паперах з грифом «надзвичайно секретно», під чорнилом загадкових величезних печаток, зарясніли сухі слова «під патронатом уряду», «створення експериментального середовища міського типу», «замасковані механізми огородження й ізоляції», «спроба відтворення», «номер вдалої партії 46», «біомеханічні автономні елементи», «особливо важливо», «для контролю над популяцією та процесом експерименту необхідно відключення репродуктивних функцій», «створення й впровадження фіктивної історії, необхідних матеріальних доказів та документів». Пол швидко пробіг декількома сторінками, закрив теку – він ніколи не любив подібного чтива – і спитав:

- Що це? – постукав дулом револьвера по документах і віддав їх Резнікоффу. – Я нічого не зрозумів. Якийсь експеримент…

- Тоді я тобі поясню! – очі Резнікоффа блищали божевіллям. – Приготуйся до страшної правди!

- Завжди готовий.

- Ми всі, Пол Крук, все наше місто – лише надсекретний Експеримент. Експеримент! Розумієш? Ми не живі люди. Ми – створені людським генієм створіння, які живуть і розвиваються подібно до людей, але за одним виключенням – вони не справжні люди! Ми всі, Пол Крук, як твої колишні механізми, рухаємося, вважаємо себе незалежними панами своєї долі, а десь у потаємній урядовій лабораторії б’ється Серце, до якого тягнуться ниточки наших життів!

Ну от, це сталося. Він остаточно втратив розум, сумно подумав Пол. Зовсім як Курт колись. Прокляті брати… Гарна назва для альбому «Утопії» – якби гурт не розпався.

- Божевілля, так? – Резнікофф коротко й зло розсміявся. – Так, я знаю. Я бачу. Ти вважаєш, що у мене остаточно поїхав дах. Тоді подумай і дай мені відповіді, Пол Крук! Ти пам’ятаєш щось про свого діда? Чи прадіда? Тобі ніколи не розказували про них? Бачу, як силишся щось пригадати, але твоя пам'ять зраджує тобі. Це називається «створення й впровадження фіктивної історії». Така от цікава техніка. Перейдемо до другого питання! Скажи мені, де діти у цьому клятому місті? Де ці малі паростки нового покоління? Де квіти, мать його, життя?

Ні-ні. Не може бути, думав Крук. Цього просто не може бути. Неможливо. Просто неможливо. Він дійсно нічого не знав ані про діда, ані про прадіда… Та й що казати, він навіть ніколи не задумувався про них. А діти… Диявол, діти! Єдині діти, яких він бачив у місті, були діти касти Нелу.

Він мовчав, але його обличчя промовляло. Арктур побачив відбиток сум’яття на лиці Пола, вловив тіні його думок і тріумфально продовжував:

- Так! У тебе знову немає відповіді. Тому що ми, Пол Крук, були останніми дітьми у цьому місті! Нас такими створили. Розумієш? Наших так званих батьків створили вже дорослими особинами, а нас – малими, яким ще потребується розвиток. Ну от ми і розвинулися. Не віриш? Тоді оглянься навколо, друже мій, бо нових дітей не з’являється. Немає їх! Немає дитсадків або шкіл, і навіть в аптеках не продають контрацептиви. Називається це «відключенням репродуктивних функцій». А ніхто навіть не задумується, ніхто не бачить… Навіть я не бачив до сьогодні, бо так наче й потрібно! Всі звикли. Єдині діти, що з’являються в цьому місті, народжуються у болотників. Ти їх бачив, я знаю. Ти був там. Знаєш, чому в них народжуються діти, а у нас – ні? Все вкрай просто: вони справжні люди! Але тут, у зеленому світлі, все лише підробка, клята імітація… Експеримент! Ми всі лише втаємничений науковий проект уряду. – Резнікофф глитнув повітря. Його обличчям котилися горошини поту. – Що, друже мій, тепер це вже не здається тобі таким божевільним? Усе потроху складається одне до одного? Так, можеш не відповідати – я бачу складену мозаїку в твоїх очах!

Крук не хотів вірити. Аргументи Арктура, підкріплені пузатою чорною текою з документами під грифом «надзвичайно секретно», силкувалися прорватись через захисні мури свідомості. Оборона щомиті слабшала, але Крук підсвідомо не бажав цьому повірити. Та і як можна повірити в те, що ти – лише продукт якогось експерименту?

Пол не мав чим спростувати єретичні заяви Резнікоффа. Намагався, але безрезультатно. Примарні аргументи народжувались у судомах і тут же згоряли, навіть не сформувавшись думкою. Тим часом безжальний Арктур продовжував:

- А от тобі ще! Ніколи не думав, чому в місті не з’являється чужинців? Зовсім? Жодного? Відповідь проста! Ми – закритий експеримент. Директива теж проста: нікого не впускати, нікого не випускати. Так, безсумнівно, мене випустили до армії, а тебе до ліцею. Все під суворим контролем! Ми обидва повернулися. І зараз, я певен, ці кляті вчені чують нас. Вони знають, що ми дісталися правди. Вони все контролюють! – Резнікофф ледь не зривався на істеричний крик. Пол зрозумів, що колишній вчений теж не хотів усвідомлювати себе експонатом чийогось експерименту. – Скляна сфера, про яку писав Курт. От що він мав на увазі! Він все осягнув. Наш зв'язок з навколишнім світом – лише декорація. «Замасковані механізми огородження й ізоляції». Все – декорації! Ніякої преси, з пошти лише фіктивні телеграми і листи…

Остання фраза навернула Крука на думку.

- Мій батько…

- Так, Поле! Я думав про це, коли йшов до тебе, – гаряче закивав Арктур. – Твій батько – вірніше, той, кого ти звик вважати за батька – був генієм. Його створили занадто розумним… Певно, він дізнався про Експеримент! Мабуть, він спробував втекти!

- І більше про нього ніхто ніколи не чув, – Пол приклався до пляшки так, наче вона мала стати останньою в його житті. У нього трусилися руки. – Де ти знайшов ці документи?

- У кабінеті 2012. – вишкірився Резнікофф. Він забрав у Крука пляшку і двома ковтками прикінчив її. – Номер, що мені полишила незнайомка.

- Загадка Муніципалітету… – Крук дістав ще одну пляшку з міні-бару і сьорбнув, не дивлячись. Усередині виявився солодкуватий вермут. Крук скривився й відставив пляшку вбік.