Розділ без назви (2)

- Але якщо ти виконаєш мій наказ, то доведеш, що зможеш правити цим містом разом зі мною. – Борімскі викладав наче з книги. – А якщо відмовишся… Сподіваюся, ти цього не зробиш. Тож про наслідки я розкажу, якщо ти відмовишся. А ти, я певен, достатньо розважливий, аби виконати достатньо простий наказ.

- Ти став такий балакучий… Кажи вже прямо.

Пол не бажав нікому нічого доводити. А тим паче рятувати місце в цьому заколоті. Свої жадібні амбіції та пихаті думки, свої сумніви та безкінечні гризоти він зняв і полишив їх там, у клоунському кабінеті, разом із чорною хустиною. Коли він побачив, як помирає та безіменна дівчина, в ньому обірвалося все – і всі його честолюбні думки, і все його бажання помститися, і все інше, що він виношував та плекав, готуючи заколот. Він помер тоді разом з нею. Єдине, про що він жалкував, було те, що привів до влади Борімскі.

Тим часом Влад гаркнув:

- До стінки!

Повстанці ніби тільки й чекали цієї команди. Вони завзято кинулися до полонених і, щедро роздаючи направо й наліво удари кулаків і прикладів, змусили всіх підвестися на ноги. Поставили полонених одного за другим. Тих, хто стояти не міг, обперли об стінку й притулили між здоровішими сусідами.

- Шикуйсь!

Бійці з ентузіазмом утворили кривувату лінію за десять кроків від стіни і взяли зброю на плече.

- Наказ простий, – Борімскі дихнув на Пола смердючим тютюновим диханням. – Тобі навіть не доведеться нічого робити власноруч… Віддай команду розстріляти полонених.

Він промовив це тихо, майже нечутно, але тієї ж миті якась жінка впала на коліна: зрозуміла, що саме зараз відбудеться. Вона відкривала рот у безгучних криках, хапала повітря, наче риба, викинута на берег. Бійці явно знітилися, не знаючи, що їм робити – підіймати ненормальну бабу з підлоги або продовжувати шикування.

Пол мовчки дивився на жінку. Сусіди обережно взяли нещасну під руки й підвели. Той, що зліва, рудий, щось тихо промовляв їй, а той, що справа, вусатий, з ненавистю зиркнув на своїх майбутніх убивць. Слабкі, розгублені, звичайнісінькі люди…

Влад почекав секунд десять та продовжив:

- Крук! Тобі потрібно лише відкрити рота й промовити декілька слів. Все! Все, що ти маєш зробити. Нічого складного! – Борімскі викинув руку в бік виставлених біля стіни чиновників. – Ці люди приречені. Їх вже ніщо і ніхто не врятує. Я сподіваюся, ти це розумієш. Вони приречені, вони вже мерці! Ти нічого з цим не поробиш, Крук, бо слова наказу все одно пролунають. То ж яка різниця, від кого саме вони пролунають? А різниця така: якщо промовиш їх ти, Крук, то забезпечиш собі світле майбутнє. Доведи, що ти з нами! Якщо ні – буде зовсім інша розмова… Все просто. То що скажеш?

Пол вдивився в обличчя приречених. Хтось шепотів – прокляття чи молитви, хтось відводив погляд; хтось дивився під ноги або у стелю; хтось приречено мружив очі. Так і він чекав на кулю невідомої дівчини цим похмурим ранком дня його народження… Крук вдивлявся в знекровлені обличчя, намагаючись знайти на них відбитки власних почуттів. Раптом серед бранців Пол упізнав дівчину, що протирала нещасному розбите обличчя: то була його колишня провідниця – він зустрів її, коли завітав до Муніципалітету в давні часи, по справі спадкоємництва. На мить їх погляди зустрілися. Вона теж впізнала Крука – але за мить гордовито відвернула голову.

- Ця дівчина… Я знаю її. – Пол намагався говорити так, аби почули всі повстанці: може, до когось дійде зміст його слів. – Вона не була чиновником. Вона навіть не приймала ніяких законів. Просто проводила людей до потрібних кабінетів. У чому її вина?

- Її вина полягає у тому, що вона з лав старої влади, – пояснив Борімскі. – Тут немає середини, Крук. Чорне – або ніяке! Хто не з нами, той проти нас. Неважливо, ким вона була. Цілком неважливо! Головне лише те, що вона зі стану ворога.

Повстанці гаряче закивали. Борімскі вказав на них та закінчив:

- Це очевидно всім, окрім тебе.

- Я відмовляюсь бачити те, що бачите ви, – заперечив Крук. – Хоча ти, Владе, бачиш усю картину, але свідомо відмовляєш собі у людяності.

- Свідомо, так, – жовтозубо вишкірився Борімскі. – Ти забуваєш, що я – правитель воєнних часів. У мене немає права на жалість.