Розділ без назви (2)

- Воєнні часи? Ти воюєш проти беззбройних жінок? – перепитав Крук. – Я відмовляюся від такої війни. Я приходив сюди за іншим! Тож слухай моє рішення, «правителю»: я не віддам цього наказу.

- Щось не розчув, – Влад театрально приставив долонь до вуха. – Промов свою останню фразу…

- Я не віддам цього наказу! – вигукнув Пол рішуче. – Це не суд, а кривава розправа. Це звірство та жорстокість, яких не можуть виправдати жодні розмови про воєнні часи! І нічого іншого ти мені не доведеш, Борімскі. Бо тільки бездушні нелюди та останні покидьки діятимуть, як ви!

Мені нема чого втрачати, думав Пол. Нічого, крім власних принципів.

- Що ж, я не вражений, – Влад скрушно похитав головою. – Ти так і не зміг. Не зміг проявити мужність та міць. Не зміг переступити через себе, зробити крок на нову сходинку. Не зміг відстояти своє право на владу. Натомість ти вирішив приєднатися до Резнікоффа та інших зрадників революції!

- О, то нас вже багато, – флегматично прокоментував Пол. – Все цікавіше й цікавіше.

- Ти слимак, Крук. – Борімскі, зірвавшись, шалено вирячив очі. – У тобі немає необхідної сили та волі! Влада – не для таких, як ти. Твоїм рукам не вистачає сталі, твоєму серцю не вистачає холоду! Ти мислиш хибними категоріями. Влада не втримається у тебе! Ти занадто слабкий, щоб керувати людськими масами… А місту потрібні справжні керманичі. Десятнику! – гукнув Влад. – Чи готовий ти віддати наказ про розстріл ворогів міста?!

- Так точно! – гаряче озвався Лук’ян. – Я готовий повбивати їх усіх голими руками! Я помщуся! За всіх тих «відьом», яких вони спалили. Я дав обіцянку!

Припустимо, думав Пол. Вихоплю у цього пихатого йолопа з манією величі його парабелум. Вб’ю не більше чотирьох повстанців, ну, максимум, шістьох, коли мене пристрелять. Але я не зможу звільнити нікого з цих нещасних.

З іншого боку, в кого я буду стріляти? В Лук’яна, в чиїх очах і досі відображення Авелії Білої? Адже він не чує нічого, окрім жаги своєї помсти. Зовсім, як я колись…

Пристрелити чоловіка-пацюка? Ні. Він більше не бажає вбивати. Нікого. Навіть таку погань, як Борімскі. Врешті, кожен народ заслуговує на своїх правителів.

Тож якщо Крук спробує визволити полонених, то гарантовано помре. Чому ж не хочеться йти на вірну загибель? Він же шукав смерті. Що сталося? Чому він не наважується на неї зараз?

Мабуть, вирішив Пол, йому не хотілося померти від куль цих мерзотників.

- Я даю тобі двадцять чотири години, Крук, – процідив Борімскі, опанувавши себе. – Це, якщо бажаєш, данина твоїм вчинкам заради ідеї, котру ти тільки-но остаточно зрадив.

- Хм, а я подумав, що ти робиш це виключно через нашу дружбу…

Влад проігнорував його репліку.

- Зникни із цього міста назавжди! Через двадцять чотири години я оголошу за тебе таку винагороду, що й кліпнути не встигнеш, як твою голову принесуть до мене на таці. Тікай та ніколи не повертайся! Маєш щось сказати на прощання?

Так, він мав.

- Віддай револьвер.

Влад витрусив з барабану набої та мовчки повернув зброю. Пол автоматично пошукав патрони на поясі, не знайшов, вклав револьвер до кобури. Йому хотілося щось сказати – щось вагоме, гостре, далекоглядне, промовисте й лаконічне, щось про те, як влада Борімскі знайде свій кінець, а він сам – свою безславну смерть, але слова погубилися і не бажали ставати до купи.