Розділ без назви (2)

Крук йшов, куди вели ноги. Лабіринт послужливо вів його все далі й далі в невідомі глибини. Мовчали непривітні голі стіни, блимали дешеві лампи, чергувалися двері з інфернально-довгими номерами. Іноді неподалік чулися постріли, крики, тупотіння ніг, важке гупання об стіни, тріск меблів – там тривала війна. На майданчику біля ліфта він побачив як двоє повстанців ведуть чиновника із зав’язаними за спиною руками. Перуку чиновник десь загубив, волосся його розтріпалося, а обличчя побіліло від страху. Рот кривавив, довга чорна мантія розхристалася. Вся його скручена постать волала про допомогу. Чиновник проводив Крука розпачливим поглядом, а Пол намагався не дивитися на нього. Повстанці мовчки кивнули йому і щезли з полоненим за рогом.

Знову зникло відчуття часу. Коли здалося, що він відійшов достатньо далеко від громової симфонії захвату будівлі, Пол відчув, як рот остаточно перетворився на пустелю, ще трохи – і він помре від зневоднення. Крук рішуче штовхнув перші ж двері ліворуч та зайшов до чийогось кабінету, одразу ж зачинившись на ключ.

Це був зовсім не той кабінет, в якому йому колись довелося побувати для підпису спадкоємницьких папірців. Стіни, підлога, стеля – все викладено коштовним мореним деревом. Недоладні яскраві гобелени та чиїсь товстопикі портрети перемежовувалися рясним безталанням «сучасного мистецтва», пустого та беззмістовного, від котрого в Пола зводило зуби. Меблі, зібрані в кабінеті, вочевидь, купувалися за принципом найдорожчих, а тому жодна річ не пасувала іншій, створюючи разом сумний ансамбль імені тотальної відсутності смаку. Все, що тільки було можна, позолотили, а що вже було позолочене – позолотили вдруге. Ким би не був хазяїн цього вбивчого кабінету, він певно мав серйозні проблеми з комплексом неповноцінності.

- Який жах, – присвиснув ображений у кращих естетичних почуттях Пол.

Він захотів вийти звідси й пошукати місце, де було б не так дискомфортно, але невблаганна жага відмовила йому, змусивши підійти до розкішного столу і впасти в оббитий м’якою шкірою позолочений трон.

Крук по черзі відкрив шухлядки столу – у першій, стосами, теки й папери, кишенькова книжка без палітурки. Пол заглянув на закладену сторінку, прочитав без цікавості про якогось чорноокого мольфара-музику, повернув книжку на місце і витяг другу шухлядку. Там виявилися пара кошелів з монетами, величенький пакет болотної трави і блискучий заряджений пістолет. В третій шухлядці Пол з радісним подивом знайшов міні-бар. Тутешній чиновник добре знався на житті: з батареї різноманітних спокусливих пляшок не малося геть нічого безалкогольного. Набиратися бажання не спостерігалося, тож компроміс Пол знайшов у пляшці вина, «Особливого чорного», напівсухого, п'яти років витримки. Вино пилося на диво легко, і Крук не помітив, як, тамуючи спрагу, вижлуктав половину пляшки. Одразу стало ліпше.

Ну от, нарешті, цей час прийшов. Вони перемогли. Саме у день його народження. Місто відтепер належало їм. Попереду – нове майбутнє… Пан Харетсон отримає свій «Золотий Трилисник», Резнікофф – свої відповіді, Стерн – своє кохання, а він, Крук, – свої багатства… Все, здається, чудово. Тоді чого ж так порожньо й бридко на серці?

Ніч убивств почалася з огидного товстого дружинника. Пол витяг з кишені скриньку, якою він ненавмисне скоїв вбивство. Аномальне тепло зникло, скриньку вкривали невеликі плями засохлої крові. Пол зняв з шиї ключ та відкрив скриньку, але добре знайомої мелодії не почулося. Скринька оніміла: мабуть, механізм залило кров’ю. Пол лайнувся, дістав з кишені носовичка – білого, урочисто-святкового – поплював на нього і почав витирати срібну поверхню. Виходило не дуже.

Перед очима вбивали Есхама, безіменну дівчину-стрільця, інших безіменних людей, лежав мертвий Феодосій Пилипович, – здавалося абсурдним називати цей день переможним. Хотів міста? Отримуй!

Скринька мовчала. Він відставив її й відкинувся у кріслі. Очі змикалися, думки плутались… Крук не помітив, як безсонна ніч та міцне вино на порожній шлунок штовхнули його в цупкі пальці забуття.

Хтозна, скільки він проспав – час був завжди загадковим усередині Муніципалітету. У тривожних мареннях безіменна дівчина помирала знову й знову, а його серце ледь не вибухало при кожному новому пострілі. Йому здавалося, що він знову плакав. Мовчазні ворони кружляють попід зірками…

- Крук! Крук!

Коли Пол зрозумів, що це йому не сниться, він прожогом вихопив револьвер і навів на прибульця.

- Спокійно! Це я. Не стріляй.

Напроти нього стояв Резнікофф. В його руках була чорна пузата тека. Дихав Арктур важко. Вигляд у нього був, як у загнаного звіря.

- Що сталося? – стривожився Крук. – Підійшли дружинники? Нас зрадили?

- Ні-ні, заспокойся. Нічого такого.

- Як ти увійшов? – Пол кинув погляд на двері. Ті були зачинені. – Я замкнувся зсередини.

- Про це розкажу пізніше. – Резнікофф кинув на стола теку. Важку, з товстої шкіри, без жодного підпису. – А тепер читай! Негайно.

- Чому така поспішність? – тривога змінилася на подив. Пол повернув до кишені скриньку, яку так і не вдалося очистити. Він досі нікому не показував її, навіть Резнікоффу. – І як ти зумів пройти сюди?