Розділ без назви (2)

- Відповідь на першу загадку я теж дізнався. – Арктур на мить озирнувся. – Думаєш, як я знайшов тебе в цьому клятому лабіринті?

- Гадки не маю. – Крук, користуючись нагодою, повернув розмову на іншу тему.

- Це місце – ми його звикли іменувати Муніципалітетом – контролюється силою думки або ж силою волі. Не знаю, навіщо таку штуку сюди поставили. Мабуть, ще один аспект Експерименту… Суть така: якщо тобі відомо, чим є ця будівля насправді, то можеш силою волі змінювати її внутрішності для себе. Як тобі заманеться! Перетворити його на зоопарк, однокімнатну квартирку, смарагдовий палац, льох, басейн, сквер – на що завгодно… Чиновники перетворили його на цю заплутану сіро-електричну химеру. Постаралися непогано, проте якщо докласти належних зусиль, то можна змінити цю погань на щось приємніше – але тільки для себе. Щоб змінити вигляд для всіх, треба снаги багатьох людей, тому що будівля простояла занадто довго у такому спотвореному вигляді…

- Не розумію! – Пол приречено хитнув головою. У ній, приголомшеній надзвичайною правдою, що перевертала світ, вже нічого не варилося. Змінити зовнішній вигляд? Силою думки? – Мені важко це осягнути…

- Холера. – Резнікофф знову озирнувся і штовхнув йому в руки теку. – Вони шукають мене! Я відчуваю, що вони вже поруч. Я маю йти. Збережи теку! Всі мають дізнатися правду.

- Зачекай! Хто вони? Експериментатори? – Полу здалося, що на них звідусіль дивляться маленькі секретні вічка споглядачів. Одразу згадалися ворони на даху будинків площі.

- Якби ж! – Арктур всміхнувся. – Все значно банальніше. Мова про Борімскі. Я здуру розпатякав йому про Експеримент. Просто він виявився поруч у момент відкриття, і я від експресії не міг втриматися, бо мав з кимось поділитися…

- І що?

- Він вислухав і сказав, що ці документи мають бути знищені. Цьому пихатому бовдуру плювати на правду! За його словами, нам належить будувати новий світ, в якому «немає місця брехні старого». Наказав спалити папери. – Резнікофф розсміявся.

- Ти відмовився?

- Я відмовився. – Арктур кивнув. – Він наполягав. Я стояв на своєму. Він пригрозив зброєю. Я поставив йому ліхтаря під око та героїчно втік. Через стіну.

- Як-як?!

- Через стіну… Я ж пояснював. Коли знаєш, що це місце підвладне твоїм думкам, то можеш і не таке витворяти.

- Все одно не розумію. – Крук розпачливо хитнув головою. – З такими силами, чому ти не забереш теку із собою?

- Бо я не збираюся ховатися у стінах. Більше того, я не збираюся переховуватися в місті. Я йду звідси! Влад не вгамується, поки не дістане мене. Він знає, що я не мовчатиму. Навіть без документів я все одно буду серйозною загрозою для нього… Тож я маю зникнути. – Резнікофф перевів дух. – Мені нема справи до цього ідіота Борімскі. У мене відтепер є справа важливіша! Я піду і знайду цих довбаних експериментаторів. Я візьму їх за грудки, гляну в очі й витрушу з них усе!

- Арктуре…

Десь далеко почувся знайомий голос: «Виламуйте всі двері підряд! Він має бути десь поруч».

- Так, я відволікся. Влад зі своїми посіпаками прийдуть до тебе. Чуєш? Розшукують мене. Але прийдуть до тебе. Бо кому ще мені полишити ці документи? – всміхнувся Резнікофф. – Я наражаю тебе на небезпеку… Вибач за це. Спробуй зберегти теку. Якщо не вийде – не біда! Головне, що ти вже знаєш правду. Вона не помре.

- Куди ти підеш? – усе це не бажало вкладатися в голові. – Ти не думав, що тебе можуть прибрати… експериментатори?

- Думав. Побачимо! Так чи інакше, іншого шляху в мене все одно немає. – Резнікофф зробив декілька кроків убік, до стелажу з архівами. – Прощавай, друзяко Пол Крук. Ненавиджу довгі проводи… Я був радий відчувати себе твоїм другом. На все добре!