Розділ без назви (2)

- Лягай! – пробивається через дощ. – Всім! Лягай!

Пол ховається за монумент. Усі навколо падають на землю. Люди панічно зачиняють вікна й балкони – наче це допоможе сховатися од вибухової хвилі.

- Дві тисячі дванадцять, – бубонить поруч Арктур. – Дві тисячі дванадцять.

Лунає вибух. Двері розносить на друзки, петлі вириваються разом із м’ясом каменів. Дрижать шибки у вікнах домів поруч. Не розбилися, це ж треба. Порохняву вибуху одразу прибивають краплі дощу.

Тиша.

- Вперед! – чується заклик Борімскі. – До перемоги!

Дощ пронизує шквал тріумфальних вигуків, і людська хвиля котиться на перший і останній штурм ненависного Муніципалітету.

* * *

Пол увійшов до знайомого коридора одним з останніх. Борімскі, Резнікофф і десятки інших давно були всередині.

- Усіх, хто чинить опір – убивати на місці! – пролунав голос, схожий на Есхамів.

Усіх убивати…

То не міг бути Есхам: його сьогодні застрелили. Крук згадав, як саме: на одному з кордонів недобитий ворог розстріляв у спину десятника всі набої зі свого нагана, а потім приклад одного з вояк Борімскі приспав дружинника навічно. Прикра смерть – бути застреленим в спину.

Перед Круком ішов молодий хлопець з чорною пов’язкою на лобі. Його одяг був притрушений цегловим пилом, а на простому обличчі, густо засіяному дрібним ластовинням, блукала придуркувата усмішка.

- Як ми цих вилупків притисли! У хвіст і гриву! – весело гукнув він до Пола.

Крук не відповів. Мабуть, я теж весь у пиляві, подумав він. А ще в бруді. І в крові.

- Так їм і треба, – завзято теревенив хлопець, вочевидь сприйнявши реакцію Крука за мовчазну згоду. – Тепер заживемо! Кажуть, тут усі меблі з золота та срібла! Уявляєш собі таке, га? Я за один такий стілець усе життя про гроші не буду думати!

От чому не вбили цього недоумкуватого? Чому загинув Феодосій Пилипович, а не він? Чому вбили Есхама? Не було справедливості у світі, ніколи не було. Круку закортіло вдарити говіркого юнака, аби той замовкнув і не патякав більше, але спинив себе: цієї ночі хлопець воював на його боці.

Тим часом той заспівав:

- Це – світ, в якому ми живемо! А це – імена, які нам дають, – він так відчайдушно фальшивив, що Пол скривився. – Встаньте і покажіть, чого варті наші життя!

На перехресті Крук дочекався, коли красномовний хлопець обере коридор, і швидко пішов у протилежному напрямку. Йому хотілося лишитись наодинці. А ще хотілося пити – він ледь не помирав від спраги. Не хотілося воювати, стріляти, брати полонених, віддавати накази, виконувати накази… Хотілося пити. І побути віч-на-віч із собою.