Розділ без назви (2)

- Чому ти хочеш приховати правду, Владе? – спитав Крук. Він здогадувався, яку відповідь отримає, але чому б не перепитати?

- Правду? Ти теж повірив у цю маячню, Крук? Казочки про експеримент? – Влад проглянув документи і демонстративно захлопнув теку. – Це навіть не смішно. Якби за цим так званим експериментом хтось спостерігав, вони б уже давно схопили Резнікоффа, тобі так не здається?

- Мені здається, що ти хочеш приховати від міста правду, Владе, – повторив Крук. Швидкий погляд на молодиків – ні, ті навіть не намагаються зрозуміти, про що йде мова. Ніхто не задумається і ніхто не згадає потім. Шкода.

- Я бачу, що з тебе був би поганий керівник, Крук, – Борімскі пожовтів від люті. Пол відразу ж вловив оборот «був би» – він означав, що його доля у лавах революції була вирішена. – Уяви, що ти навішав на вуха усім мешканцям міста бездарні нісенітниці про те, що вони – лише полігонний іспит якихось придуркуватих вчених. Уявляєш, що почнеться, коли до тебе прислухаються? Коли тобі повірять? Уявляєш? Це стане кінцем усього! Тотальна анархія, тотальна депресія, тотальне божевілля! Вбивства, самогубства, масове насилля. З’являться самозвані пророки, які віщуватимуть кінець світу. Інші зіб’ються в банди, грабуватимуть й різатимуть, впиваючись своєю безкарністю. Ніхто не зможе зупинити це! Місто буде зруйновано. А посеред попелища, що залишиться, самовдоволено височітимеш ти, Крук, утішаючи себе тим, що повідав усім правду! – у Борімскі навіть піт виступив на скронях. – Подобається? Ні? Тому така правда і не потрібна місту, Крук.

Борімскі відкинув теку та полишив в руках лише документи. Пол мовчав. У словах Влада був певний сенс, але остаточно погодитися з ним Крук не міг. Борімскі дістав сірник, чиркнув, вправно підпалив кінчики папірців. Полум'я швидко і жадібно поповзло вгору. Крук відсторонено дивився на чорну межу, що поглинала нові й нові рядки, перетворюючи папери на попіл. Вибач, Арктуре. Я не вберіг їх.

- Кожен має право знати істину, – мовив Крук.

- Ні, не має. – Борімскі посміхнувся, спостерігаючи, як вогонь вбиває Арктурову правду. Підкурив, не без зусиль, від неї сигару, вдоволено видохнув пасмо диму. – Правда не потрібна. І в моєму місті її не буде.

- То воно вже твоє, так, Владе? – поцікавився іронічно Пол.

- Так.

Борімскі кинув документи долі, де вони розлетілися, остаточно й назавжди перетворюючись на попіл. Уся знайдена Резнікоффим інформація більше не існувала. Борімскі зі смаком розтер чоботом гарячі крихкі сторінки по коштовному паркету.

- Ну от, основну справу зроблено. Залишилося тільки спіймати нашого говіркого друга.

- Можеш про це лише помріяти, – презирливо відповів Пол.

- Подивимось.

- А тепер поверни револьвер, бо я йду звідси.

Крук підвівся, знімаючи з голови чорну пов’язку. Алкоголь повністю розвіявся, а почуття, яке опанувало їм, було дивне, хоча й не нове – відчуття абсолютної порожнечі. Було все одно, що станеться з ним, з цим кабінетом, з містом і з усім світом, йому було цілковито й абсолютно байдуже.

- Ні. – відрубав Борімскі, щось вирішивши. – Ти підеш зі мною. Вважай, що це наказ.

На Крука навалилася страшна втома, наче він і не спав. Навіть протестувати сил не було. За тобою – то за тобою, подумав Пол, і мовчки вийшов за Владом.

Молодики завзято його конвоювали. В їх очах він став особливим полоненим, зовсім не тим черговим чиновничком, котрих вони в’язали до цього. Смішно, думав Крук. Як усе може змінитися за декілька годин. Ще зранку він стояв на чолі революції, а зараз перетворився на її ворога. Здається неймовірним, що лише вчора саме цієї години він тільки прибирався вдома, очікуючи, коли потрібно буде зайти до пані Аконіти за святковою вечерею.

Коридори, двері з дикими номерами, тьмяні лампи, монотонні стіни, сходи й переходи. Невже вони встигли розібратися в цьому лабіринті? Так впевнено орієнтуються… Що ж, тоді вони швидко стануть місцевими хазяями.

Конвой вийшов до великої зали. Біля дальньої стінки скупчилися чоловіки й жінки, близько сорока душ, – ті, що не встигли або не змогли втекти. Всі були в порваних чорних мантіях, всі босі (взуття відібрали), у когось на головах ще втримувалися, наче надрізані скальпи, скособочені перуки. Одній жінці, з короткою модною зачіскою, рота заткнули кляпом, а ще кільком чиновникам руки зав’язали за потилицею. В одного з чоловіків все обличчя заплило побоями, і дівчина поряд намагалася відмити його від крові заслиненим рукавом блузи; ще один нещасний, тихо стогнучи, сидів згорблено й колихав зламану руку. Хтось охопив голову, хтось плакав, хтось дивився перед собою сліпим поглядом. Щоки жінок перекреслили доріжки розмитої слізьми туші.