Розділ без назви (2)

Борімскі у супроводі вірних саперів виліз на пам’ятник Анонімусу, оточений розкиданими простріленими мішками, ящиками і навіть паланкінами: мабуть, тут стояв останній кордон дружинників. Влад забрався якомога вище, зробив пафосну міну та заволав, попередньо привернувши увагу майдану парою пострілів у небо зі свого парабелуму:

- Брати й сестри! Мешканці міста! Вітаю вас у цей історичний день! Сьогодні на ваших очах починається нова епоха! Моє ім'я – Влад Борімскі, я голова повстання проти Муніципалітету!

Йому радісно закричали і засвистіли. Слова Влада витончено й легко складалися у гарно знайому мозаїку бадьорих промов та обіцянок, чиї банальні популістські мотиви Пол знав до останньої ноти. Перед очима знову стояла вимощена бурштиновим паркетом кімната зі старенькими рудими шпалерами. Біля навстіж відчиненого вікна на сіро-білій сукні розповзалася кривава пляма. Вуха від пострілу заклало; в очах кольору попелу ненависть змінюється на розгубленість в дитячу образу на несправедливість світу. Її губи намагаються щось вимовити, але вона мовчки падає та помирає. За вікном насмішкувато кричить ворон.

У ті секунди Крук хотів померти. І вона теж жадала його смерті. Але смерть чомусь обрала її.

- Як у старі добрі часи, Поле! – гаркнув біля вуха Арктур, якому теж наскучила промова Борімскі. – Ми знову серед міста, зі зброєю в руках… Пам’ятаєш?

- Так, – тихо відповів Крук. – Тоді ми рятували сотню людей, що стояли на цій самій площі. Тоді ми розбивали механізми, що заважали нам зробити це. А сьогодні ми стріляли по людях, що перекривали нам шлях до… До чого вони перекривали нам шлях, Арктуре?

- Поле, я розумію твої почуття, – Резнікофф уникнув відповіді, занепокоєним депресивним тоном Крука. – Але подивись навколо, друже! Всі люди, котрих ти бачиш, радіють. Справа не була марною. Подивись навколо, кажу ж тобі! Відкрий очі! Вдихни повітря! Чуєш?

- Що саме? Сморід гниючих ран? Свіжа кров? Порох? Чи ти кажеш про щось інше?

- Ти дуже не в гуморі, Крук.

- Авжеж. Ти цьому добре посприяв свого часу, – відрізав Пол.

- Що з тобою сталося?

- Нічого особливого. Ніч неспокійна видалася, знаєш таке? Трапляється іноді. Стрілянина там, масові вбивства, трупи по всьому місту… – слова Крука були просякнуті отрутою.

- Поле, вислухай мене. Не драматизуй усе настільки! – Арктур взяв його за плечі й сильно струсонув. – Люди бажали повалення цієї влади. І ми повалили її. Невже ти не розумієш цього?

- Я все розумію. Чи принесе їм нова влада те, на що вони так сподіваються?

- Не можу прогнозувати. – Арктур відпустив його. – Залежить тільки від нас.

- Якби я не знав тебе, Резнікофф, то подумав, що ти граєшся подвійними стандартами. Спочатку все погано, тепер усе святково… Але я знаю першопричину твого оптимізму: ось-ось ти знайдеш свою розгадку, чи не так? – Пол не перепитував, а стверджував. – Знайдеш сенс свого життя. Скажи, скількох людей ти сьогодні вбив?

- Я не лічив, – рівним голосом відповів Резнікофф.

- Гідна відповідь.

Площа закричала, заревла, зааплодувала – Влад скінчив промову, на останок закликаючи штурмом знищити останній бастіон старої влади. Він оповідав, як повстанці перемогли, про те, що правда на їхньому боці, а всі навкруги радо їли цю патетичну брехню. Вони справді вірили йому! Борімскі упивався оваціями та привселюдною увагою. На хвилі почуттів Влад знову войовничо стрельнув у небо. У відповідь на це небо розкололося, і грянула злива.

Звуки одразу ж стерлися. Борімскі віддав наказ – і під міцною стіною крапель сапери в оточенні двох десятків охоронців під прикриттям інших повстанців побігли до дверей Муніципалітету. Хутко заклали вибухівку. Швидкий спринт по калюжах назад.