Розділ без назви (2)

- Ми прикриємо.

* * *

Тихо. Обережно. Повільно. Аби жодна дошка не рипнула, аби не почулося дихання… Один зі ворогів переховується на цьому поверсі й ось-ось має виказати себе пострілом.

Поки Борімскі створював ілюзію натовпу та відволікав увагу на себе безсистемними швидкими маневрами і стріляниною по підозрілих вікнах, загін Пола завернув на вуличку поряд, а з неї, крадучись попід стіною, проник у будівлю стрільців через чорний хід. Там вони розділилися – по бійцю на поверх.

Стугонить кров у вухах. Здається, таке дихання може почути навіть глухий. Невже мені страшно? Вперше за всю цю кляту ніч… Крук обережно, крок за кроком, просувається коридором. Двері розчахнуті, кімнати безлюдні – кілька годин тому люди похапцем тікали зі своїх домівок.

Крук поволі наближається до чорних розсохлих дверей наприкінці коридору. На дверях висить знак безкінечності, горизонтальна вісімка. Судячи зі світлої плями на чорній деревині, поряд неї висіла друга вісімка, але, мабуть, сильний удар дверима зірвав одну цифру та перегорнув другу. Квартира номер вісімдесят вісім, а нині – квартира номер безкінечність. Дурне передчуття млоїть груди… Безсумнівно, стрілець має бути тут. Пол робить обережний крок, а разом з ним одночасно чути три постріли – один поверхом вище, другий поверхом нижче, третій – за дверима. Крук повільно підходить до дверей і чекає на новий постріл: він увірветься всередину, коли супротивник розрядить свою зброю.

Секунда, ще секунда… Котиться піт між лопатками. Ворушитися не можна. Ще секунда.

Чому він мовчить? Чого ж так довго? Ще секунда.

Я не хочу вбивати. Не бажаю! Не хочу відмивати кров з рук… Ще секунда.

Долоні спітніли. Вказівний палець затерпає від постійного натискання на гачок.

Та де ж той клятий стрілець, він що там, зо… Постріл!

Крук стрімко рве двері на себе – вони з гупанням б’ються об стіну, і друга цифра номера відлітає геть, а чорне дуло вже бачить мішень, але Пол завмирає. Його палець лежить на гачку.

Біля вікна бідної житлової кімнати з рудими шпалерами завмер снайпер: молода дівчина у запорошеній білій сукні. Тримає в руках древнього виду гвинтівку. Каштанове волосся укладене в гульку, скріплену олівцем. Дівчина лячно озирається на чужинця і починає перезаряджати зброю.

Не дружинник? Дівчина? Стріляє по них? Вбиває їх? Але чому… Чому саме вона? Яким чином вона опиналась тут?

- Чому? – тихо питає Крук.

Вона дивиться на нього очима кольору попелу. Її погляд сповнений ненависті. Вона відповідає:

- Ви вбили його.

Вирок оголошено. І не треба більше жодного запитання.

Неважливо, ким він був, неважливо, хто і коли вбив його – все це цілком неважливо. Зараз уже нічого не важливо.

Револьвер опускається. У вікно залітає холодний вітер. Раптом дівчина випускає з рук патрон, той сріблястою комахою підстрибує на паркетині. Тонкі пальці дрижать, полюючи за неслухняним набоєм. Нервує… І навіщо? Невже вона не зрозуміла, що він не буде стріляти? Дівчина підхоплює втікача й невміло заганяє набій до гнізда.