Розділ без назви (2)

- Не вішай носа! – з награною бадьорістю відповів Борімскі. – Все тільки починається. Це буде твій найкращий день народження, Крук, я подарую тобі все місто!

Які знайомі слова. Але я не хочу все місто, подумав Пол. Я вже нічого не хочу. Хочу зараз тільки одного – нехай лише ці смерті закінчаться.

Вірний револьвер чув його думки. Крук скидав руку, тис на гачок, відчуваючи, як виривається куля, ріжучи повітря, як прокручується барабан та стає на місце новий набій. Жодного разу Крук не схибив. Револьвер став продовженням його лівиці, і Пол тільки вказував туди, куди бажав влучити. Гримів постріл і за мить куля влучала у ціль. Ніколи він не відчував чогось подібного: ані коли тренувався, ані коли перемагав у стрілецьких конкурсах, ані коли стояв на дуелі – це була вбивча синергія зброї і стрільця, що приходить лише у хвилини затятої боротьби, коли маєш не думаючи стріляти та перезаряджати, не піклуючись про все меншу кількість набоїв у патронташі на поясі, коли все вирішують частки секунди, а постріли відповідають на питання життя та смерті. З гарячого дула револьвера підіймався димок, а Пол відчував, як повітря, одежа, волосся та шкіра просякнуті порохом.

Перелякані городяни не наважувалися навіть підійти до вікон – кулі не розбирали, куди летіти. Родини мовчки сиділи у центрі кімнат, іноді переглядаючись й обережно дихаючи, очікуючи на майбутню долю. На вулицях панувала тонка неприродня тиша, яку де-не-де розрізали постріли й крики.

Кур’єри від Резнікоффа доповідали, що південна армія вже прорвалася на головну площу й оточила Муніципалітет, тепер очікують на сили Тура й Стерн.

- Як тільки вони підійдуть, нехай Арктур допоможе нам тут, – наказав Борімскі останньому посланцю. – Бо ми тут майже зав’язли.

Пол не сумнівався, що воєнний досвід Резнікоффа в купі з неабиякою кількістю підлеглих допоможе Арктуру з найменшими втратами людей і часу виконати завдання – так і сталося. Що ж, Крук привітає його з цим успіхом, якщо не загине.

Була восьма ранку.

Пол згадав, як у дитинстві, із дерев’яною гвинтівкою в руках, він командував легіонами лялькових солдатиків, розстрілюючи безстрашно натовпи уявних ворогів. Тоді це було так весело…

Залишки їх армії прорвалися через черговий кордон та зустріли прицільний обстріл з вікон високого житлового дому. Рухатися далі було неможливо.

- Снайпери. – констатував Пол, перезаряджаючи револьвера. Набоїв у нього лишилося мало. – Аби пройти далі, маємо зачистити, тут без варіантів.

- Пробігти не вдасться?

Дружинник, що валявся поряд, раптом зі стогоном сіпнувся. Борімскі змінився на обличчі, вихопив парабелум і тричі поцілив йому в голову. Кров і шматочки мозку бризнули Владу на взуття. Зблідлий Борімскі полегшено сплюнув і перевів дихання.

Крук відвів погляд од розтрощеної голови дружинника – перше влучання Влада за час бойових дій – і холоднокровно відповів:

- Лише з кулями в спині.

- Нас залишилося двадцятеро, з них троє поранених та двоє саперів, які не мають постраждати за жодних умов, а також ми з тобою. – Борімскі перевів дихання. – Як ти це собі уявляєш?

- Там не більше десятка стрільців. Шестеро, якщо бути точним. По одному на кожен поверх. Я беру п’ятірку найкращих хлопців, заходимо через чорний хід, по бійцю на поверх – і ми їх нейтралізуємо. – Крук, не очікуючи на дозвіл Борімскі, покликав до себе кількох бійців і пояснив їм завдання. – Влад, прикривайте нас.

- Ось-ось має підійти Арктур, – було видно, що Борімскі не воліє залишатися на самоті без вогневого щита Крука. – Я наказав кур’єрові…

- Невідомо, чи кур’єр досі живий, – відрубав Крук. – Поки дочекаємось на Резнікоффа, від нас тут мокрого місця не залишиться. Особливо якщо замість сил Арктура підійдуть нові дружинники. Ми на світанку мали бути біля Муніципалітету, пам’ятаєш?

Влад скривився й неохоче погодився: