Розділ без назви (2)

- Так-так, звичайно, – Пол саркастично покивав. – То скільки пелюсток незнайомка в чорному залишила цього разу?

- Жодної. – задоволено відповів Арктур.

- Отакої! І що вона залишила натомість? – поцікавився Крук.

- Вона залишила мені шифр, – з погано прихованим тріумфом відповів Резнікофф.

- Шифр? Оригінально, – після примарного художника Пол віднісся до слів друга зі значно меншим скептицизмом. – Який саме?

- Дві тисячі дванадцять.

- Дві тисячі дванадцять? – перепитав Пол, нахмуривши лоба. – Мені це число ні про що не говорить. Воно має якесь значення?

- Поки не знаю, – знітився Резнікофф, – але я певен, що вона залишила цей шифр не просто так. Це ключ до таємниці Муніципалітету!

- Радий за тебе. До речі, яким чином вона тобі його полишила? – вони підходили до воріт маєтку. – Нарешті промовила до тебе?

- Ні, – хитнув головою Арктур. – Намалювала губною помадою на віконному склі.

- О, як романтично! – незмащені ворота зарипіли, пропускаючи до маєтку Круків. – Либонь чорною помадою?

- Червоною.

Вони полишили ящики з пивом на кухні і Пол рішуче розпочав нерівний двобій з горою брудного посуду.

Годинник відрахував десяту годину, але з гостів прийшов тільки Резнікофф. Арктур відкрив пляшку пива та почав травити байки з армійського життя, які Пол досі жодного разу не чув. Поки Крук воював з особливо складними тарілками, Резнікофф оповідав про пригоди хлопця з роти, в якій Арктур проходив службу. Хлопець був дуже розумний та гуморний, а тому життя в армії не без причин видавалося йому нудним. Хлопець розважався, як міг, внаслідок чого половину служби проводив на гауптвахті, бо армійське командування почуття гумору не мало. Вірніше, мало, але дуже специфічне.

Цей солдат, розказував Арктур, прикріплював фотографії остогидлих йому офіцерів на дошку розшукуваних за воєнні злочини, дресирував собак команді «апорт гільзу», відповідав «навіщо?» на поставлені накази, випивав перед тестом сечі два літри блакитного барвника, приходив на офіційний бал батальйону з трансвеститом, ставив новобранців охороняти маршрути дирижаблів – і це була лише мізерна частина його бравих подвигів. Пол сміявся до сліз, ледь не розбивши пару антикварних тарілок. Резнікофф теж посміхався старим спогадам – вперше зі смерті брата Крук бачив його всміхненим – і розпочав чергову оповідь, коли у двері постукали.

Це прийшов Борімскі, теж з пивом.

- Пані Аконіта сьогодні розпродасть усі запаси, – весело прокоментував Крук, додаючи третього ящика до імпровізованої колекції.

- Ну, якщо Ліонесса та Ян проявлять таку ж оригінальність у виборі подарунку, то, мабуть, правда твоя, – кивнув Арктур і продовжив оповідь. – Ну так от. Під час навчань він «переходив на сторону потенційного ворога», а ще героїчно штовхав офіцерів на навчальні осколкові гранати, аби, цитую оригінал, «таким чином зберегти життя всьому підрозділу».

Борімскі зайшовся радісним реготом, а потім спитав, про що, власне, йдеться. Йому терпляче пояснили.

- Арктуре, а навіщо ти взагалі пішов у військо після магістратури? – запитав Влад. Це питання давно мучило Пола, але він все ніяк не наважувався поцікавитися.