Розділ без назви (2)

Вони закарбували угоду рукостисканням. Пан Харетсон від розмови значно повеселішав і навіть почав посміхатися.

-  Накопайте їм дупи, хлопці! – з цими словами він та двійко його ручних орангутангів пішли.

-  Чудово. Ще один незадоволений владою, ще один товстенький гаманець! – констатував Борімскі та зняв маску. – Фух, у мене все обличчя свербить від цієї баути. Як ти міг годинами у ній ходити?

-  Я мав іншу, – одповів Крук і теж зняв маску. Протер обличчя долонею. – Про всяк випадок хочу нагадати: у мене день народження через два тижні. Ти запрошений. Не забув?

-  Я все пам’ятаю. – Борімскі задоволено хруснув пальцями. – Все таки, який чудовий сьогодні день, еге ж?

-  Мало тобі потрібно для щастя.

-  Немало, зовсім немало! У мене є на те жирний привід! – Влад зареготав своєму пласкому жарту.

Пол промовчав. Вони пішли до міста – в іншому, аніж пан Харетсон, напрямку.

-  Останнім часом ти якийсь сам не свій. Мовчиш майже постійно, ініціативи від тебе ніякої… – заговорив до нього Влад, запалюючи сигару. – Це тебе Резнікофф інфікував? Поганий вплив божевільного вченого?

-  У мене день народження наближається. Нова позначка, так би мовити. Час певних підсумків. – ухилився Пол.

-  А, розумію-розумію, – Борімскі випустив кубло їдкого диму. – Нічого! От як твій день народження мине, ми й почнемо… А як переможемо, ти підіб’єш нові підсумки, гарантую!

-  Не сумніваюсь.

Не звертаючи увагу на короткі сухі відповіді Пола, Влад бадьоро патякав увесь шлях до Старого Міста, де вони розійшлися. Після остаточної відмови болотників домовленість з власником «Трилисника» стала цілющим бальзамом на душу Борімскі.

Пан Харетсон, як і обіцяв, передав кошти. На отримані суми Влад розжився забороненим динамітом – вибухівка мала допомогти їм у рішучий момент дістатися черева Муніципалітету. На фоні цих успіхів Борімскі блищав, як нова монета.

А Крук не знаходив собі місця. Навіть робота над скринькою, яку він завершив, не принесла йому бажаного спокою; навпаки, додала більшого розчарування його життю. Справжня праця закінчилася. Що далі?

Під лагідну чарівну музику Пол міг сидіти годинами, вглядаючись у власний витвір, намагаючись знайти відповіді серед освічених вогняними сполохами срібних мініатюрних башт і високих мостиків. Але у скриньці їх не було: він мав самостійно вирішити, що робити далі.

Вночі спалося погано, постійно мучили жахіття. Він бачив місто у чорному вогні, залиті яскравою кров’ю вулиці, людей, що вмирали, чиї крики від нестерпного болю розривали просякнуте димом повітря. Крук намагався прокинутися, але сновиддя не відпускали його. Пол навіть захворів, чого не траплялося з ліцейських часів: три дні він пролежав у своєму кабінеті під теплими ковдрами, мокрий і гарячий як пічка. Його трусило, колотило, ламало й паморочило, він не відрізняв дня від ночі. Дивні марення пливли навколо нього, і Крук звільнювався з їх ковзких тенет лише заради ковтку води з глечика, що стояв біля ліжка. Вода була дорогоцінним цілющим нектаром і найголовнішими ліками.

- Я згоряю у власному полум’ї… – бурмотів Пол пересохлими губами книжним полицям, бо ніхто не прийшов відвідати його. – Я маю йти… Далі. Я маю діяти…

Поки він хворів, містом прокотилися нові голосні діяння руху повстанців.

Однієї темної ночі Гонта зі своїми людьми вкрав з Башти Шибеників усі язики дзвонів. Тієї ж ночі місто скрізь вкрили написи: «Негідники бояться нас, чесні підтримують нас, хоробрі приєднуються до нас!» Фраза міцно застигла у пам'яті всіх, хто бачив її. Через три дні оновлені дзвони вже відбивали міський час, а графіті ховалося під товстим шаром свіжої смердючої фарби, але акція вийшла промовистою.