Розділ без назви (2)

Світ чомусь розплився. Крук обережно торкнувся обличчя: в очах стояли сльози. Він забув, коли востаннє плакав…

Під галасування натовпу процесія повільно дійшла до ешафота. Двоє підвели дівчину під шибеницю: один зняв з неї зашморг, другий накинув петлю – так, аби вузол був чітко над лівим вухом. Зараз Пол зміг роздивитися її: надзвичайно худа, брудні ноги у синцях. Довге руде волосся скуйовдилося, закриваючи обличчя. Сорочка забризкана багнюкою та залишками «подарунків» натовпу.

В її постаті – безнадія та страх.

-  Відьма! – несамовито ревів натовп у екстазі ненависті.

Море облич розчервонілися, зблискувало потом. У тому морі він упізнав одне: то був Лук’ян. Лук’ян не кричав, а лише похмуро дивився з-під широкого лоба на ешафот. На чиєму боці він був цієї хвилини?

Один з відьмоборців, з довгим півнячим пером у капелюсі, вийшов на край ешафота й підняв руку. Натовп поволі, але слухняно замовк, дихаючи сотнями легенів. Відьмоборець опустив руку, дістав із внутрішньої кишені аркуш паперу, розгорнув його та голосно прокричав добре поставленим голосом:

-  Мешканці нашого славного міста! Сьогодні великий та важливий день. Саме сьогодні ви станете свідками важливої страти! І не просто страти, а страти служниці пекельного зла, що заважало нам жити й процвітати!

Натовп радісно зашумів. Відьмоборець витримав паузу та зняв галас новим помахом руки.

-  Завдяки мудрості Муніципалітету та власній хоробрості, а також неоціненним свідченням простих людей, ми, Відділ Боротьби з Відьмами, сьогодні творимо правосуддя! На ваших очах справедливість переможе! – чоловік описав рукою ефектне коло та вказав на дівчину. – Саме ця жінка, Авелія Біла, займалася злим чаклунством. Вона змовилася з демонічними силами в обмін на потойбічні сили. Доведено! Саме вона своїми чарами руйнувала життя людей усієї північної частини нашого міста. Доведено!

Люди оскаженіло заревіли, заулюлюкали.

-  Авелія зізналася у всьому! Вона власноруч підписала зізнання. – цього разу відьмоборець не притишував нікого, а лише підвищив голос. – Доведено! Ніч у ніч, без сну й відпочинку, Авелія плела ниті своїх чорних заклять до мешканців міста та до Муніципалітету. Ніч у ніч, без сну й відпочинку, Авелія губила людські надії, людські радощі, людські життя! Доведено! Ніхто не міг подумати на таку скромну дівчину, хто вона насправді. – Відьмоборець витримав нову паузу. – А насправді… Насправді – вона зло! Справжнє втілене зло! Це вона робила все, аби погіршити вам життя! Це вона – втілення ваших помилок та провалів! Це вона винна у всьому! Це – вона!

Натовп хрипів та біснувався, витріщаючи сліпі очі.

-  За ці гріхи Муніципалітет запровадив лише одну справедливу покару… Смерть!

-  Смерть! – радісно видихнув майдан.

З-за башти вилетів ворон і сів на шибеницю. Покрутив головою, обдивляючись людей уважними очима, переступив з лапки на лапку. Завмер.

-  Які твої останні слова, відьмо? – прокричав відьмоборець.

Дівчина підняла голову, і Крук побачив в її очах сльози. Йому здалося, що Авелія дивиться саме на нього.

-  Я ні в чому не винна, – ледь чутно промовила вона. Сльози потекли по її щокам, сірим від пилу.

Здається, ніхто її не почув, окрім Пола.

-  Смертний вирок наказую виконати негайно, – закінчив відьмоборець і підійшов до великого важеля біля шибениці.