Розділ без назви (2)

Пол знову озирнувся: виходу не було. Вимушений стояти у натовпі й чекати разом з усіма, Крук сповна осягнув, як ненавидить людей. Ліва рука поповзла до кобури, котрої не було. Думки затоплювали його гігантським морським валом, пронизували електричними струменями.

Я не хочу робити нічого задля вашого блага. Ви не заслуговуєте на це! Я не хочу бути одним з вас. Ви мені огидні! Я хочу вирватися звідси. Мені бридко дихати з вами одним повітрям!..

Жінка ліворуч з острахом подивилася на Крука: певно, ненависть помітно спотворила його обличчя.

-  Не боїтеся, пані, що сьогодні вночі прийдуть по вас? – озвався до неї Крук зі страхітливою посмішкою.

Жінка відсахнулася та спробувала зникнути. Не вийшло: людей було забагато, всі стояли надто щільно. Жінка стиснула губи і вдала, наче Пола не існувало. Але час від часу вона кидала на нього обережні боязкі погляди – такими дивляться на небезпечних божевільних, хоча Крук більше не звертав на неї уваги.

Дзвони на Башті Шибеників грюкнули тричі. Над майданом піднявся збуджений гомін. Було парко, хоч і стояв холодний осінній день.

-  Ведуть! Ведуть! – почулося неподалік.

Крук разом з усіма повернув голову на широку вулицю ліворуч, звідки пролунав крик. Люди там спішно розступалися перед процесію двох десятків відьмоборців, які конвоювали дівчину у білій нічній сорочці до колін. На погляд їй було не більше вісімнадцяти. Серце Крука стисло.

Голова дівчини була безсило опущена, наче в зламаної маріонетки. Шкіра її скидалася на фарфорову. Ще більшої схожості з лялькою додавала мотузка, кінець котрої тримали позаду дівчини конвоїри. Другий кінець мотузки петлею затягувався на шиї нещасної. Руки її були зав’язані за спиною.

Натовп замовк. Чулися лише важкі розмірені кроки підбитих залізом чобіт відьмоборців. Сотні людей мовчки дихали, пронизуючи поглядами тендітну постать у білому. Дівчина йшла невпевнено, наче їй було боляче робити кожен рух. Пол хотів розгледіти її ноги – мабуть, розбиті до крові, але процесія йшла занадто далеко, і дівчина ледве виднілася за натовпом.

Раптом тишу розірвав вигук:

-  Відьма!

За мить об плече дівчини розбився перезрілий томат.

-  Відьма! – підхопив натовп, видихаючи з десяток глоток хмару ненависті.

І почалося.

Людська потвора волала й шаленіла – на очі привели винну в усьому. В дівчину жбурляли гнилі овочі, тухлі яйця, камінці, плювали на неї. Їй кричали найбридкіші слова, на які були здатні чорні роти. Її хотіли скалічити, зґвалтувати, вбити, і лише погрозливі постаті відьмоборців заважали натовпові, що дихав люттю, розірвати її на шмаття.

Коли дівчині в спину влучив з силою кинутий качан гнилої капусти, вона мало не впала – її хитнуло вперед, але петля на шиї відсмикнула бідолашну назад. Було видно, як здригнулися зав’язані за спиною руки. Дівчина скинула голову, жадібно ковтнула повітря і зайшлася важким кашлем.

-  Відьма! – лементувала на безліч горлянок потворна істота, яка своїм бридким тілом заповнила площу.

Волали звідусіль. Липкий крик, наче багно, заліплював вуха, і то було бридко.

Крук відчував, як груди розпирає лють. Він спробував відшукати на поясі револьвер, аби застрілити хоча б декількох виродків довкола себе, але револьвера не було. Хотілося несамовито заревти, аби всі замовкли, але крик застряг у горлі клубком. Пол розпачливо стиснув кулаки, впиваючись нігтями у долоні.