Розділ без назви (2)

Натовп захлинався від радісного ревиська. Всі навколо жадали смерті, як стражденний у пустелі прагне води. У вухах Крука важко стугоніла кров.

Як він хотів зараз отримати свого револьвера та набоїв до нього! Він би поклав половину з цих відьмоборців, доки вони б отямилися. Потім застрелив би решту, а нещасну Авелію звільнив та вивів з цієї клятої площі, вбиваючи на шляху всіх потвор, які б намагалися зупинити їх! У цю мить Крук був готовий обміняти маєток на револьвер та набої.

Відьмоборець з півнячим пером у капелюсі знов підняв руку. Натовп слухняно замовк. У тривожній тиші сплило декілька неймовірно довгих секунд.

І тоді відьмоборець різким рухом потягнув важіль. Люк під ногами дівчини відкрився, її тіло провалилося під ешафот. Пол ніби почув хрускіт шийних хребців. Тієї ж миті ворон зірвався з шибениці й злетів високо у небо.

Натовп радісно заволав. Тіло Авелії смикнулося.

-  І так буде з кожною відьмою! – вигукнув відьмоборець, вказуючи на мертве тіло, що гойдалося на мотузці. – Повірте, їх лишилося багато! Тому дивіться навколо, добрі люди. Дивіться пильно! Служниці зла все ще поряд. Докладайте про все підозріле, Муніципалітет гарно винагородить ваші зусилля! Пам’ятайте, лише завдяки вашій допомозі ми зробимо наше місто кращим!

Пол почав розштовхувати людей навколо, аби якомога швидше забратися звідси.

Відьмоборець ще промовляв щось своїм гучним голосом, Крук не дослухався, а натовп радісно відповідав. Якби не шибениця, то могло здатися, що на майдані щось весело святкують.

Крук розрізав натовп, ніби криголам. Світ розпливався, але тієї миті Полу було байдуже, скільки людей побачать його сльози.

-  Куди преш! – гаркнув хтось перед ним і Крук без вагань заліпив у ту мармизу.

Під п’ястком клацнули зуби. Суперник мотнув головою і впав на сусідів, ті відсахнулися, й іти на деякий час стало трохи легше.

Більше йому не заважали. Він продрався на порожню вулицю, де набрав повні легені повітря, а потім швидко видихнув. Оперся спиною об стінку найближчого будинку та сповз на холодну бруківку.

Її тіло висітиме на площі під охороною відьмоборців до світанку. Потім тіло знімуть з шибениці, проб’ють серце осиковим кілком і спалять на вогнищі, після чого розвіють попіл зі Стіни. Її ім'я зітруть з усіх документів, але він, Пол Крук, завжди пам’ятатиме його – Авелія Біла.

-  Ти теж бачив це, – почувся знайомий глухий голос.

Крук різким рухом витер сльози. Перед ним стояв Лук’ян. Він м’яв руками свого котелка.

-  Я помщуся за неї, – промовив Лук’ян. Його ніздрі гнівно роздувалися. – Помщуся за всіх жінок, страчених заради обману й розваги. Я не знав жодної, але це неважливо! Я помщуся за всіх них. Чуєш, Крук? Муніципалітет відповість за їх страту. Клянуся!

Лук’ян обернувся і рушив своєю дорогою, не очікуючи на відповідь. Він не знав, що Пол перебував разом з ним у заколоті. Для нього Крук був лише знайомцем, який поділяв його з ним відчуття того жаху, що коїлося на площі.

Пол дивився на сповнену рішучості постать Лук’яна: здавалось, повітря навколо неї ледь не чорніло. Скільки ж було у місті людей, подібних до нього, що, немов порохові бочки, чекали тільки маленької іскри?

-  Повстання неминуче, – прошепотів Крук.

З майдану донеслося радісне ревіння.