Розділ без назви (2)

-  Якщо матимеш бажання – приходь до нас. Болота знайдуть місце для тебе, Пол Крук, – і з цими словами болотник повернувся до своєї хижки.

Трохи ошелешений останньою фразою Пол зрозумів, що розмову на цьому закінчено. Він незграбно піднявся на ноги – права сильно затекла від незручної пози – й повернувся на стежку додому.

Йдучи розбитою дорогою серед руїн та бур’янів, Крук думав про слова Венджігіжига. Той назвав Влада пацюком, що бажає війни. Болотник здався розумним та мудрим чоловіком, та й Борімскі дійсно був не найприємнішою людиною… Але про яку маску говорив Венджігіжиг? Що саме він мав на увазі? Пацюк Влад, гм. Цікаво, чи казав болотник про це Арктуру? Тай що сказав би про це сам Резнікофф?

Занурений у думки, Пол дійшов до Старого Міста і не помітив, як людей навколо нього ставало дедалі більше, поки не стало занадто багато. Він подивився навкруги, шукаючи шляхи відступу, але було запізно: натовп надійно ввібрав його до себе і тепер кудись квапливо безупинно вів.

Тільки цього мені сьогодні не вистачало, приречено міркував Крук. Ну, і куди йдемо, та ще такою отарою? Відповідь прийшла незабаром. Коли людська річка вихлюпнулася до Башти Шибеників, Пол збагнув, що прийшов на страту відьми.

* * *

Крук ніколи не любив натовпу. Дух єднання? Могутні разом? Усі як один? Пол цього не розумів. Йому не подобалося бути одним з багатьох, безликою краплею у морі, вівцею в отарі – список порівнянь можна продовжувати довго. Йому не подобалася тиснява, не подобалось масове вторгнення в особисту зону, не подобалося несвіже дихання сотень горлянок, не подобалося атмосфера замкненого простору – суцільний стрес! Крук взагалі не розумів, як нормальній людині може подобатися натовп.

Усюди збуджено гомоніли. Більшість натовпу складали ті самі ледарі з північних вулиць. Зійшлися, аби подивитися на нову розвагу. З перемовин навколо Пол дізнався, що саме сьогоднішня відьма чаклувала проти Приболотнів і чимало хто не міг дочекатися її появи, аби жбурнути тухле яйце.

-  Хай вже швидшу стратять цю курву, то й заживемо краще, – почулося неподалік. У тому голосі вирувало стільки ненависті, що вистачило б на п'ятьох.

«Хто цьому повірить?» Так, здається, казала Стерн? Її б зараз сюди.

Повірили! І місяця не минуло, як повірили. Пол уявити не міг собі, що це станеться – до того ж так швидко. Арктур вкотре виявився правий. Чим більша брехня…

Поряд товстун, увесь мокрий як хлющ від власного смердючого поту, розказував про злі чари сусідки, через котрі він не міг працювати вуличним прибиральником, бо кожен ранок просипав свою зміну і через це не виконував покладену йому роботу. Бризкаючи слиною, голосно сумував за улюбленою мітлою та жалівся на відьмине прокляття. Цієї ночі, натхненно продовжував товстун, відьму схопили за його показами.

Пол жадав, аби цей гладкий виродок негайно замовк. Але товстун все базікав і базікав, а сусіди навколо слухали, кивали та погоджувалися.

-  Отепер мої справи підуть у гору, братечки! Неодмінно підуть. Забрали стару каргу! Молодчаги відьмоборці, добру справу роблять. Бо все зло від тих відьом ще з прадавен…

Крук ледь стримався від удару в бридке пітливе рило і заскреготів зубами, намагаючись опанувати себе.

Все це було огидно. Нікчемно. Ницо. Цим людям дали, кого ненавидіти замість Муніципалітету, і вони радісно погодилися. Їм байдуже, кого ненавидіти – аби платили. Їм пообіцяли тридцять срібняків, і вони побігли доносити на сусідок. Їм дали безглузде виправдання за власне ледарство, і вони жадібно зжерли його. Накинулись, як зграя голодних псів на кістку. Хліба та видовищ!

Зграя, рикаючи, нетерпляче очікувала на нову кістку. Крук був серед цієї зграї.

Він усвідомив, як йому бридко стояти у цьому натовпі, в інертній людській масі, що прийшла милуватися смертю людини, оголошеної винуватою за всі їхні гріхи. Яка гарна розвага для вихідного дня! Є, на що подивитися. А вдома чекає трохи їжі – рівно стільки, аби не голодувати. Останньої крихти Муніципалітет не забере, цієї помилки чиновники ніколи не допустять… Хліба та видовищ! А більше цим людям нічого й не потрібно.

Втім, чи можна назвати їх людьми? Обличчя навкруги Крука зливалися в потворну істоту з сотнею морд. Істота гучно дихала, гомоніла, смикала кінцівками, обливалася потом, смерділа немитими тілами й брудним волоссям. Полу захотілося якомога скоріше вирватися з неї, наче ще трохи – і ця істота поглине його, проковтне та перетворить на ще одного з бридкої рожевої маси. Проте навколо щільною м’ясною стіною стояло занадто багато людей, дедалі нові глядачі насували зусібіч, і вирватися було неможливо. Лишалося зціпити зуби й очікувати, хапаючи повітря скривленим від огиди ротом.

У тіні Башти Шибеників стояв ешафот зі свіжих дощок. На ньому великою літерою «П» стояла шибениця з чорною мотузкою посередині, вітерець ледь розгойдував петлю. Ешафот охороняли кілька кремезних відьмоборців. Їхні обличчя приховували шарфи та широкополі капелюхи, а могутні постаті були закутані в шкіряні плащі. У руках кожного – гвинтівка. Ніхто з першого ряду не насмілився наблизитися до них хоча б на десять кроків, тому навколо ешафота утворився вільний простір. Відьмоборці мовчки чекали, а разом з ними і усі інші.