Розділ без назви (2)

Борімскі з тріском провалив перемовини з болотниками й після цього скис. Ходив тиждень насуплений, мов індик, але згодом не втерпів та наказав Круку сходити до Приболотнів.

-  Дідько забирай тих болотників! – плювався зі злості Влад. – Спробуй вмовити цих дикунів, Поле. Може, пощастить. А якщо ні, то бодай повитоплюються у своїх болотах!

Пол погодився без ентузіазму. Він був переконаний, що це заздалегідь провальна ідея, то ж навіщо гаяти час та зусилля? Але Влад і чути його не бажав, тож наступної суботи Крук вирушив до Приболотнів.

Він крокував на південь, смутно пригадуючи вулиці: колись він їхав ними у своєму кебі разом із Сервеном. Спогади поставали перед очима Крука чорно-білими гравюрами. Колись він дивився з невеликого віконечка на ці місцини й подумати не міг, що доведеться ходити тут пішки. У спогадах на брудних вулицях сиділи десятки людей, годину за годиною марнуючи свої життя. Минув час, але нічого не змінилося: на тлі пошарпаних стін бідних домівок і засмічених розбитих вуличок нероби грали в нарди, смалили болотну травку і теревенили. Дивно, що їм вдавалося продовжувати жити в такий спосіб після скасування виплат безробітним.

Повільно наближалася Стіна. Чим далі він просувався на південь, тим більшало навколо зруйнованих та покинутих будинків. Вулиці перетворилися на криві безлюдні стежки, де з твердої грязюки стирчали бур’яни у людський ріст. За розсохлими парканами у трав’яних хащах, порослих молодими деревцями, вгадувалися обриси забутих домівок.

Далі стежка розширилася, під ногами захрустів охайно викладений очерет. Стежка вивела до майданчика під самою Стіною біля Південної Брами, де навколо великого дерев’яного тотема у три ряди стояли приземкуваті хижки з червоної глини. До цього дня Крук чув про болотників небагато, ніколи не цікавився ними, знаючи лише про нелегальні поставки наркотичної трави, і вважав аборигенів за бездомних диваків, які живуть серед покинутих осель. Він і подумати не міг, що потрапить до іншого виміру.

Тотем у центрі зображував гігантську змію, що звивалася навколо стовпа. Вирізьбили зміюку майстерно: можна було розгледіти кожну лусочку її могутнього звивистого тіла. Пофарбована в антрацитово-чорний колір, дерев’яна змія виглядала неприємно й погрозливо. Крук відчув, ніби в нього увіткнувся допитливий погляд жовтих очей із вертикальними зіницями. Ти, певно, не найдобріший бог з усіх коли-небудь вигаданих, вирішив Пол.

Біля тотема горіло високе бездимне зеленувате багаття. Піднявся сильний осінній вітер, але вогонь навіть не ворухнувся у його холодних обіймах. Зелене світло грало тінями на зміїному тілі, і чомусь від цього видовища Полу стало неспокійно.

Відірвавши погляд від тотема, Крук озирнувся: всі хижки перед ним не мали дверей, лише товсті ковдри прикривали вхід до них. Майже біля кожного входу на кольоровій циновці сиділа жінка, зайнята своєю справою: хтось зашивав одежу, хтось ліпив з глини, хтось розтирав у ступі насіння, хтось замішував тісто. Обличчя жінок, серйозні та зосереджені, дуже відрізнялися од мешканок міста – інші риси, смуглява шкіра, мигдалевидні очі, високі вилиці. Всі жінки були босі, у довгих яскравих сукнях. На руках – безліч різноманітних браслетів, а на обличчях виднілися тонкі лінії татуювань. Кожна жінка мала довгу косу, прикрашену монетами, намистинами та пір’ям.

Вони одразу помітили появу чужинця. Кілька секунд вивчали Крука, після чого повернулися до своїх справ. По майданчику між хатинок з веселим галасом носилася зграйка голозадих дітлахів. Побачивши Крука, вони заклякли, витріщили зелені оченята, роззявили роти, а за мить потому дременули подалі від дивного прибульця. І як їм усім тільки не холодно, подумав Крук, інстинктивно здригнувшись у своєму бушлаті.

Прийом був не теплий, але на гостинність він не розраховував. Крук озирнувся у пошуках хоча б одного чоловіка, і наче у відповідь на його думки з однієї хижки з’явився невисокий чоловік і підійшов до Пола.

На його немолодому обличчі теж були татуювання – лінії йшли від губ по щоках до самих вух. Такі ж татуювання були у всіх болотників навколо: і жінок, і дітей. Між очей у нього був зображений трикутник, а на підборідді проглядалися ще три звивисті смуги. Його зеленувата коса була така ж довга, як у жінок, і прикрашена кістками. Обличчя без жодного натяку на вуса чи бороду, на грудях кілька намист й амулетів, у вухах з десяток різноманітних сережок. Із одягу – шкіряні штани й високі, до середини стегна, чоботи, щедро заляпані багнюкою. На поясі – гостре мачете.

Чоловік мав міцне тіло, хоча на вигляд йому було не менше п’яти десятків років. Болотник дивився на Крука спокійним пронизливим поглядом зелених очей.

-  Мир тобі, – сказав він тихим приємним голосом з ледь чутним акцентом.

-  Мир і тобі, – незграбно кивнув Пол. Він трохи хвилювався. – Мене звуть Пол Крук.

-  Я чув про тебе, Пол Крук, – кивнув болотник. – Моє ім'я Венджігіжиг. Мені відомо, що це ім'я занадто складне для язиків людей міста, тому ти можеш називати мене Вен. З чим ти прийшов до касти Нелу, Пол Крук?

-  Взагалі-то я прийшов до всього вашого народу… – остаточно розгубився Пол. Він і гадки не мав, як потрібно вести перемовини з такими людьми.

-  Ти не розумієш, Пол Крук, – тінь посмішки торкнулася обличчя Венджігіжига. – Це і є весь мій народ. Ті, кого люди міста називають болотниками. Ми йменуємось кастою Нелу. Ми народ Великої Змії, але ми живемо у межах міста. Інші живуть далеко, на болотах. Я мовлю за них. Тому якщо ти прийшов до Нелу – ти прийшов до всіх.

-  Ага. – Пол пробився крізь плутане пояснення болотника та зібрав у купу все своє красномовство. – Я прийшов до вас з важливою пропозицією…

-  Приєднатися до боїв у місті, – знову перервав його Венджігіжиг. – За нову владу. До тебе вже приходили двоє. Біловолосий і чоловік-пацюк. Я їм відмовив.