Розділ без назви (2)

Стояв недільний вечір, але у парку було тихо й безлюдно. Замерзле сонце повільно пливло за обрій. Дерева навколо тихо шелестіли, повітря сповнювалося гострою свіжістю. Сходи-в-Небо, як завжди, безтурботно здіймалися у забарвлене ранніми сутінками небо.

Перший раз він прийшов сюди після тієї ночі. Стільки часу минуло… Пол уникав цього місця, але злодій завжди повертається на місце злочину.

Десь тут він і Круор обрали по пістолету. Через декілька годин після дуелі ці пістолети стали головними речовими доказами у суді. Швидкий був процес. Сорок років – сорок кроків – та конфіскація майна… Коли він стане на чолі нової влади, обов'язково дізнається імена тих суддів. А потім запросить їх на філіжанку кави.

Цікаво, де поховали молодшого Сітіса? І чи поховали взагалі?

Крук розвернувся і відрахував двадцять кроків – у тому напрямку, яким ішов тієї ночі. Перед очима спливали спогади. Ось тут він стояв і чекав, поки хмара не зійде з місяця, щоб здійснити свій постріл, занурений у потойбічне місячне сяйво. Але хмара так і не зникла, коли він скинув руку й вистрілив – геть бездумно, наче пташиний крик запустив у ньому якийсь механізм. То кричав ворон…

До тіла Круора побігли нічні мисливці, про яких зараз всі забули – так само, як і про автоматонів. Коротка людська пам'ять… А тут лежав свіжий труп з діркою посеред лоба. Пол чомусь думав, що на тому місці виявиться прим’ята трава із іржавою кривавою плямою, але нічого такого не було. Земля давно все сховала – їй не звикати пити людську кров.

Життя продовжувалося. Крук за давно забутою звичкою підняв руку до обличчя. Пальці торкнулися не маски, а шраму на вилиці.

Він дивився углиб себе та не бачив у собі каяття. Його не кидало в жар, серце не билося частіше. Він зовсім не шкодував, що вбив Круора. З тієї ночі жодного разу совість не мучила його і привид убитого не приходив у нічних жахіттях. Крук застрелив обох Сітісів за різних обставин і застрелив би їх знову, якби знадобилося.

Вважається, що людині покладено каятися за гріхи. Особливо за такі страшні, як насильне позбавлення іншої людини святого права на життя. Пол, не відчуваючи бажання каятися, запитував себе – чи не є його жорсткість та впевненість у власній правоті ознаками спотвореної, скаліченої особистості? Чи це нормально? Чи він монстр у людському обличчі? При останній думці його обличчя торкнулася посмішка: якщо так, то ким же тоді були Сітіси? Вони певно ніколи не задумувалися й убивали без вагань, заради досягнення мети або просто розваги.

-  Я – вбивця, – промовив Пол і здивувався тому, як він спокійно про це думає. Цікаво, щоб сказав би про це все Арктур…

Крук підійшов і сів на сходинку – ту саму, на котрій Резнікофф очікував початку дуелі тієї ночі. Згадалася остання розмова. «Ти бажаєш помсти, ти бажаєш багатства, ти бажаєш влади…» Так сказав Арктур. Було неприємно й боляче визнавати правду його слів. Тому що він, Пол, дійсно йшов саме за всім цим.

Ах, якби Муніципалітет не заборонив би механізми, не пограбував «Залізне Серце», не обікрав Крука, не принизив його низькою роботою! А так чиновники власноруч викували собі з Пола затятого ворога. Ніхто не змушував їх цього робити. Так, він бажає помсти. Він бажає багатства. Він бажає влади.

Але при всьому тому він хоче змінити місто! Крук обов'язково скасує ідіотську комендантську годину і низку здирницьких податків, заборонить паланкіни, реформує дружинників, прокладе містом колії, побудує та запустить трамваї… А потім… Потім?

Раптом Пол розгубився. Що далі? Скасувати наказ про вогнепальну зброю? Але відразу цього робити не можна – тоді всюди може початися насилля й грабіж. Особливо якщо реформувати дружину, і сили правопорядку будуть послаблені. Людям часто затримують зарплатні, а ціни невпинно ростуть… Треба буде підвисити зарплати й погамувати зростання цін. На це піде чимало грошей. Але це дрібниці, бо, певно, знайдеться чимало монет у кишенях чиновницьких товстосумів!

Крук обірвав себе. Він знову почав мислити «революційно», тобто вдався до самообману. Певно, що гроші просто перекочують в нові кишені. В їх кишені. Але звідки тоді взяти кошти на все необхідне? Чи у міській скарбниці їх достатньо? «Зібралися керувати містом, навіть гадки не маючи про те, як це робити». Резнікофф мав рацію! Пол хитнув головою. Вони збиралися вбивати і вести людей, не знаючи навіть шляху перед собою. Наче сліпі, що ведуть інших сліпців.

-  Агов! Ти! Там, на Сходах! – почувся крик з парку.

Пол озирнувся.

-  Ти що там робиш? – волав йому рожевощокий дружинник з алеї.

-  Сиджу! – гукнув Крук, роздратований таким безпардонним втручанням у свої нелегкі роздуми.

-  Ти що, волоцюга? – заволали у відповідь.