Розділ без назви (2)

-  Так. – Арктур кивнув. – Посвідчення журналіста відчиняє багато дверей, але не всі.

-  Ти певен, що… – Крук ретельно підібрав слова, аби не образити друга, – що не женешся за марою?

-  Певен. – Резнікофф сторожко оглядівся навколо, хоча провулок залишався тихим і безлюдним. Нахилився до Пола та прошепотів: – Вона вже тричі приходила до мене.

-  Ти про кого, Арктуре? – Крук відчув неясну тривогу. Вона наче линула від колишнього вченого.

-  Дівчина у чорному. – відповів Резнікофф. – Перший раз я її побачив після похорон Курта. Я прокинувся опівночі, закляклий і заціпенілий… Вона сиділа на моєму підвіконні. Вся у чорному, обличчя закрите густою вуаллю… Але я чомусь знав, що вона посміхається. Саме того дня я задумався над таємницею Муніципалітету – тому вона й прийшла до мене! Я не міг поворухнутися, холодний піт обливав мене, я лежав каменем і навіть вдихнути не наважувався. В її долонях з чорними рукавичками були квіти, чорні маки.

Полу згадалася Віскера, якою він побачив її останній раз у житті в залі суду – донька Сітіса тоді була у всьому чорному.

-  Раптом здійнявся вітер, я моргнув – і незнайомка зникла. На підвіконні залишилося сім чорних пелюстків. Кожного наступного разу, коли я просувався далі у своїх пошуках, вона приходила знову й полишала на одну пелюстку менше… Вона навідувалася вже тричі.

-  Чорні пелюстки. Маки… Незнайомка в чорному. – Пол згадав, в яких очах він бачив сяйво такого ж божевілля. – Вона приходила до Курта.

-  Так. Він ніколи нічого мені не розказував, але, певно, брат щось зрозумів… Щось осягнув. Чому, чому я не розмовляв з ним про все це, коли Курт був ще живий? – у голосі Арктура різалося болісне страждання. – Його записка – ключ до всього, що його мучило.

-  Там було щось про скляну сферу. Я нічого не зрозумів…

-  Я теж. Але скоро зрозумію. – дивне сяйво в очах Арктура згасло. – Маю зрозуміти. Бо він помер.

Пауза.

-  Ну от ти тепер знаєш, чого я такий дивний останнім часом і чому досі граюся у заколотників. Сподіваюсь, я потішив твою цікавість.

-  Мені є над чим подумати, – відповів туманно Крук.

-  Я дуже радий, що зміг достукатися до тебе, Поле, – щиро промовив Арктур. – Ти розумна й смілива людина. Не дозволяй собі оманювати самого себе. Щоби ти не робив, будь чесний із собою. Завжди озвучуй справжні мотиви своїх вчинків… А тепер ідемо. Треба закінчити нашу справу.

Пол тільки кивнув у відповідь. Вони вислизнули із провулку й мовчки розклеїли останні листівки, кожен занурений у власні думки.

-  Не розказуй нікому про незнайомку в чорному, будь ласка, – сказав йому на прощання Резнікофф.

-  Авжеж, – кивнув Пол.

У світанкових сутінках Крук дістався свого дому, піднявся до кабінету й безсило упав на постіль.

* * *