Розділ без назви (2)

-  Тоді ні слова більше. Бачу, що ти не хочеш казати правду, – перебив його Резнікофф роздратовано. – Правда ріже тобі горлянку та скрипить на зубах, вірно? Ти відкриваєш рота й звідти вже автоматично линуть шаблоні фрази про революцію, справедливість і необхідність зміни режиму. А насправді, Пол Крук, ти бажаєш помсти. Ти бажаєш багатства, яке в тебе забрали. Ти бажаєш влади, яку міг мати. От і все, чого ти прагнеш насправді. От і все.

-  Що… – Пола наче силоміць занурили в ополонку.

-  Бракує слів? І не кажи, що я понавигадував. Це чистісінька правда. Будь чесний хоча би з собою! – Арктур трохи підвищив голос, але швидко опанував себе. – Просто визнай це.

Резнікофф був правий.

Пол увесь час від початку свого нового життя власні мотиви ховав якнайглибше й звик думати, що готує заколот насамперед для блага міста. Потім Крук перестав замислюватися, навіщо він це робить. Це стало такою потребою, як їсти, спати або ходити на роботу.

А насправді він хотів повернути своє багатство. Він не хотів бути простим токарем. Не хотів! Пол хотів вставати опівдні, їсти приготовлену для нього їжу та забути про дев’ять годин праці щодня як про страшний сон. Він хотів отримати авторитет та владу, від якої відмовився. Так дитина бажає іграшку, яку батьки їй от-от купили, але в останню мить передумали й повернули на полицю. І ще він бажав помсти. Помсти за минуле й теперішнє. Помсти за викрадені гроші, за розграбовану фабрику, за образу й приниження.

А також він хотів загального визнання і слави. Так! Він заслужив їх!

Весь цей час пристрасті жерли його, а Пол мовчки згорав в їхніх пащах. Резнікофф вказав йому на правду, яку він старанно не хотів помічати, тому Крук міг лише погодитися.

-  Так. Визнаю. Я дійсно в першу чергу хочу цього, – Пол говорив повільно. – Бо я пожертвував усім…

-  Це був мужній вчинок, – підбадьорив Арктур.

-  І не отримав нічого.

-  От що я тобі скажу, Крук. – Резнікофф явно зрадів його зізнанню. – Борімскі просто бажає влади. Він нічим не кращий за Сітіса. Протри оченята і побачиш це. Хто поряд з ним? Тур – простий виконавець з народу, який розраховує на безбідне існування в майбутньому. Якщо йому запропонують більше в Муніципалітеті, він зрадить нас без жодних докорів совісті. Стерн? Замріяна дівчинка, яка бачила кров лише у дитинстві, коли випадково порізалася ножицями. Для неї це все – гра у заколот та революційні інтриги. Але ти ж інший, Поле. Ти знаєш, що таке забирати чуже життя. Я на власні очі бачив, як ти забрав два! А нам доведеться забрати чимало чужих життів – не два, а в десятки, в сотні разів більше – і змусити інших робити те ж саме. Наш шлях буде усіяно тими життями, як зрізаними квітами. Під нашими ногами буде кров. І кров буде на наших руках. Ми ніколи не відмиємося від неї! Розумієш, який тягар відповідальності? Розумієш, Крук?

-  Розумію.

-  Зізнайся, чи готовий ти до цього? Повести всіх на бійню у туманне майбутнє? Готовий взяти гріх на душу? Бо зробиш ти це не через переживання за долю нещасних мешканців міста, які отримали ту владу, на котру заслуговують, а лише через особисті рахунки!

-  Ну добре, борець за правду! – розлютився Пол. Він не любив, коли довго вказували на його неправоту. – Для чого ж ти, Арктуре, робиш це все? Для чого збираєшся взяти такий важкий тягар відповідальності на свою чисту душу?

-  Я хочу дізнатися таємницю Муніципалітету, – не задумуючись випалив Резнікофф.

Це була неочікувана відповідь.

-  Про що ти кажеш? – здивувався Крук.

-  Про грандіозну таємницю цього міста. Розумієш, про що я? Ні? Ти ж був там, у Муніципалітеті, – зашепотів Арктур. – Ти знаєш про цей лабіринт, якій фізично не може вміститися у межах тієї будівлі, навіть якби мав декілька підземних поверхів. Ти був там! Пам’ятаєш, шо коїться у тамтешніх стінках, наприклад, із часом? Як можна це пояснити? Це загадка, як Сходи-в-Небо, загадка, до якої звикли, якої не помічають і яку не бажають розкрити. Тож чим насправді є Муніципалітет? Чим він був до того, як прийшли чиновники і назвали його так? Не знає ніхто. Ніхто! Книги мовчать. А я маю дізнатися істину. Я вже давно шукаю її… Стільки часу минуло, я перерив все, але знайшов лише крихти. Тільки закриті архіви Муніципалітету дадуть мені відповідь! А я не можу їх дістатися інакше, як захопити силою.

-  І ти через це покинув соціологію? – вражено спитав Пол.