— Справді?
— Габре, я так хочу щастя, — сказала вона замість відповіді.
Вони поверталися вздовж моря, ступаючи іноді у хвилю, що набігала. І величезне, кругле кидало до ніг гарячу тужливу смугу.
У кімнаті було тихо і тепло. Зі стіни на нього дивилося усміхнене зображення молодої жінки з якимось круглим предметом у руці.
— Це моя мати, — промовила Наталі, зашторюючи вікна. — Вона давно померла.
— Що у неї в руках? — запитав Габр.
— Це м’яч. Така гра. Вона була спортсменкою в молодості.
— А де ваш батько?
— У нього сьогодні нарада в мегаполісі. Габре, йдіть сюди.
Вона притягнула його до себе, сама сіла на ліжко.
— Ви в безпеці, Габре. Нарешті ви в безпеці, чуєте? Відтепер і назавжди.
— Назавжди, — повторив Габр.
— Так, назавжди. Ви наш. Вже майже наш. Ви будете міністром, чуєте? І членом Вищої Державної Наради. І зможете щовечора гуляти тут, уздовж моря. А у вихідні вранці загоряти. У вас мають бути дружина і діти. Як у всіх. Вас усі будуть любити. І такий от тихий будинок із каміном і ванною, і жодних більше проблем. Відтепер усі ваші проблеми позаду. Ви знайшли своє місце. Чуєте?
Спочатку він здивувався її сміливості, тому, як вона стала поводити себе з ним тут, у себе в будинку. Але її слова... Вони дивним чином заспокоювали його, ніби справді вся складність, від якої він так втомився, зникала. І минуле справді кудись віддалялося разом із матір’ю і Ліоз, старим музикантом і Оксом, друзями дитинства і людьми з Міністерства контролю. Він повернеться в мегаполіс, до всіх до них уже зовсім чужим, чужим і зрозумілим нарешті самому собі, і вони не впізнають його. Він повернеться під іншою личиною, і він — це буде його підпис на документах. Тільки підпис. О, він повернеться в чужий, незнайомий йому мегаполіс, на який він буде дивитися зверхньо разом із усіма зрячими. І ніхто не здогадається, що він — це він. І він зуміє переконати себе, що у нього немає і ніколи не було минулого. Інакше... Інакше він не зможе жити і бути щасливим.
— ...Немає і ніколи не було. Чуєш?
Вона повалила його, розгубленого, блаженно зануреного в безпам’ятство, на себе, прошепотіла:
— Ти будеш новою людиною. Ну, йди сюди, я тебе врятую. Я вирішу за тебе все. Ти міг уже не жити, чуєш? Тобі все одно. Ти вижив, і тобі все одно. Щоб жити, ти маєш кимось бути. Кимось, чуєш?
— Навіщо?
— Мовчи, дурнику. Ти будеш...
її шепіт, її вологе гаряче дихання лоскотало йому вухо. Хто це? Де він?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Далекий простір» автора Мельник Я.Й. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА III“ на сторінці 17. Приємного читання.