Розділ «ЧАСТИНА II»

МЕГАПОЛІС

Шум гвинтоплана затих. Тепер Габр мусив іти пішки. Доріг не було, але він не міг заблукати. Вдалині, майже на обрії, височіла темна стіна, що зникала в безкінечності. Її верхня частина ховалася в чомусь незрозумілому, загрозливому, що нависало над землею. Незрозуміле швидко летіло над головою, можна було розібрати окремі клаптики, з яких воно складалося. Де ж величезне, кругле?

Габр поспішав до стіни на обрії. Що ближче він підходив, то чіткіше вимальовувалося її порожнисте, каркасне нутро. З суцільної темної плями стіна перетворювалася в нагромадження окремих рівнів і перехресть, в хитросплетіння залізобетону і сталі, в похмурий мертвий лабіринт, якому не було кінця ні ліворуч, ні праворуч, ні згори.

Лабіринт цей не можна було обійти — він загороджував світ. Через нього не можна було пройти, у нього можна було лише увійти і там залишитися. Загубитися навіки. Лабіринт стояв на шляху і був так само незрозумілий, як те, що мчало над головою, як величезне, кругле.

Але Габр знав його назву: це був мегаполіс. Державне Об’єднання. Той світ, у якому він народився, виріс, із якого несподівано випав.

Тепер йому треба було увійти в нього знову. Тепер уже як у щось чуже, нове, страхітливе. Що сталося? Хіба не тут він провів дитинство, юність, не тут закінчив коледж, прим-університет, пізнав першу жінку?.. Це ж був його, Габра, світ. Тут усе знайоме, все його — там, всередині лабіринту... Усередині страшного лабіринту.

Габр спускався в долину, і на мить стіна зникала, захована близькими деревами. Але варто було трохи піднятися на невеликий пагорб — і вона знову з’являлася, з кожним разом усе більш розпізнавана в деталях. Вже було видно тисячі величезних потворних пневмотруб, що стриміли навсібіч, мільйони сталевих балок, мільярди кріпильних колон, виготовлених із надміцних металів. Вони неслися в усі сторони і вгору, переходячи один в одного, перетинаючись, зникаючи у темній глибині нескінченних хитросплетінь.

Ліс рідшав, і Габр, побачивши поле, що просвічувало крізь дерева, прискорив крок. Чому він не міг повернутися в цей світ як у свій? Чому все, що було дорогим, знайомим, стало болючим? Болючим і жалюгідним. Неначе гострим лезом хтось відрізав його від минулого.

Зблизька мегаполіс був іще жахливішим, ніж здалеку. Тепер, коли Габр вийшов у відкрите поле, весь недалекий небокрай займала зникаюча в небі стіна із заліза та бетону. І не було їй кінця. Вже можна було розгледіти, як мелькають на найближчих рівнях магніт-блоки. І звук пневмопоїздів, що розганялися, перемішаний із гулом естакад, уже, хай і приглушений, долітав до вух. Мегаполіс тихо гудів, темний, закриваючи собою весь світ.

Габр нарешті зрозумів, що сталося: він втратив блаженство незнання. Усе його життя, як і життя мільйонів, що перебували там у своєму щасті і дотепер, минало в затишку незнання. Жахливий зворотній бік життя, який він бачить зараз, — саме він і вбив, вбиває своєю істинністю рай минулого забуття.

Гвинтоплани, що нагадували розкручені навколо осі точки, проносилися то тут то там, на різних рівнях мегаполіса, прямуючи відповідно до заданого маршруту. їхнє дзижчання ставало дедалі більш виразним. І ще щось брязкало всередині мегаполіса, неначе працювали величезні залізні важелі. Звідси, з відстані кількох кілометрів, мегаполіс, уже добре помітний в своїх головних каркасних нутрощах, нагадував моторошних розмірів фабрику життя. Фабрику, що підтримує життя і керує ним. Наскільки мав рацію священик! Ці мертві конструкції, і люди всередині них, і Державне Об’єднання, його органи, — все це було одне ціле. Одне одного доповнює, один без одного не може існувати. Державному Об’єднанню потрібні цей лабіринт і люди, лабіринт живе людьми та Державним Об’єднанням, без них він — нагромадження металу. А люди... Вони живуть усередині лабіринту, за допомогою якого (його техніки та електронної начинки) Державне Об’єднання організовує їхній затишок та існування. Все вірно, не так просто розплутати клубок, звинуватити Державне Об’єднання в злому умислові. Зло змішалося з добром, стало добром.

Габр ішов мокрим полем у сутінках, що згущалися. І з кожним кроком стіна, через яку не можна було перелізти, ставала все більш вражаючою. Перед цим громаддям сталі, що зникало в безкінечності, Габр відчував своє безсилля. Що він таке, купка жалюгідної плоті, перед мертвим і організованим чудовиськом?

Але інше почуття, яке Габр гнав подалі, раз-у-раз відвідувало його: невже він ось цими руками здатний паралізувати цілий світ? Таку міць? На глибині цього безсилля пробивалася ніжна квітка всесилля, дивне і хвилююче почуття, що його навіював йому Окс. Не бачити живих людей усередині, не пам’ятати свого милого минулого, солодощів колишнього життя, навіки, бритвою по венах, розірвати з дорогим. І тоді... Тоді залишається тільки це чудовисько, яке хоче стерти тебе, тебе особисто, твоє єдине життя, з лиця землі. І в цьому двобою сам на сам ти хочеш вийти переможцем. Ти переможеш своє минуле, самого себе, бо дороге ніколи більше не стане дорогим — ти вирваний із ґрунту.

Так говорив йому Окс.

Тікати від мегаполіса можна було тільки до Окса, а той штовхав його назад. Третього шляху не було: поза Прозорою Плямою тебе рано чи пізно намацають локатори і виловлять. І тоді кінець життя — чи сліпота і квадрат 4-Б, а отже, знову Окс. Окс — він теж був пасткою, лише з іншого боку. Священик сидить собі там, у надрах лабіринту, і спілкується зі своїм Богом; якщо вірити йому, він відчуває свободу, він вільний. Сліпий. А він, Габр, можливо, єдиний на все людство, хто, насолоджуючись дарованою йому свободою, бачить світ, і він метається в замкнутому колі.

Габр присів перепочити просто на шматок якоїсь труби. Металевий брухт в міру наближення до мегаполіса зустрічався дедалі частіше. То тут то там стирчали з землі шматки труб і цілих блоків, валялися частини кріпильних зв’язок і зламані балки. Ще півгодини, і він досягне мети. Отже, він вступить у минуле, але ким? Можливо, він зустрінеться зі своїми знайомими, з Ліоз, із тими, хто продовжує жити тим самим життям (невже це можливо)... Але хто він буде?

Сильний вологий вітер, що гуляв по полю, бив Габрові в обличчя. Але він ні на що не звертав уваги, невідривно дивився на гігантські підвалини мегаполіса, що колонами летіли у височінь, нависали над головою, готові, подібно нахиленим вежам, звалитися будь-якої хвилини. Так здавалося. Там, на висоті сотні метрів, починався перший рівень, крізь грати його перехресть проглядався другий, і — ще далі — третій. До шуму пневмопоїздів, що розганялися, і гуркоту вантажних магніт-блоків, до дзижчання гвинтопланів, яке перейшло в тріск, домішався ще й запах. Дивний запах мегаполіса, який вривається в тебе на нежитловихділянках, позбавлених аерозольних синтезаторів. Це був змішаний запах сірки, нафти і ще якихось технічних матеріалів. У Габра, чий ніс устиг звикнути до інших запахів, він викликав легку нудоту й відразу. Ось це — його Батьківщина.

То хто ж відрізав його від дорогого? «Батьківщина» — як має звучати це слово? Рідна вулиця, рідний дім, рідні люди... Хто крапнув отрути в море рідності? Хто спорудив бар’єр між ним і його минулим?

Габр не помічав, як по його обличчю стікало те, що не мало імені. Гірка, гірка тяжкість пізнання. Невже істина може вбити святе? Невже треба бути сліпим, постійно перебувати в брехні, щоб залишатися на своєму ґрунті, щоби все життя бути тим, ким ти себе вважав і бачив у блаженному дитинстві, у щасливій юності? Навіщо він прозрів? Навіщо він бачить цей жах, це мертве чудовисько, яке не може викликати нічого, крім огиди, крім ненависті? Окс! Він теж ненавидить те, що було його життям, тільки тому, що і він усе побачив, і він здригнувся від істини.