Розділ «ЧАСТИНА III»

ЩЕ РАЗ ПРО ГУМАНІЗМ І ЖОРСТОКІСТЬ

(До питання про таємницю зору)

Події останнього часу, особливо відомий випадок із колишнім сліпим, який нещодавно був призначений Міністром у справах зайнятості сліпого населення, поставили нас перед низкою етичних проблем. Проблеми ці існували завжди, але час від часу потік життя відсував їх на задній план. Проте питання про наш гуманізм і нашу жорстокість, як то кажуть, завжди з нами, це дуже болюче питання.

Не є таємницею, що існує теоретична передумова сприймати всіх нас, зрячих, що керують мегаполісом, як якихось монстрів, які захопили владу над мільйонами калік і ховають від цих мільйонів справжню картину світу в егоїстичних, корисливих цілях. Уже в третьому численні, як свідчать стародавні видання, зрячі мучилися цим комплексом провини.

Так, відома спроба Жоржа Честерсона «піти до мільйонів і розповісти їм всю правду». З підручників історії ми знаємо, чим усе це скінчилося. Через якийсь час, на дев’ятій тисячі днів другого сектора п’ятого числення, група молодих людей під проводом Самюеля Віхтінштейна створила «школу істини», в якій кільком десяткам сліпих роз’яснювали існування далекого простору, факт їхньої сліпоти і будову мегаполіса. Цей випадок менш відомий, але не менш характерний: п’ятеро найздібніших учнів, які зрозуміли «всю істину», а головне повірили в неї, закінчили життя самогубством. Решта вийшли зі «школи істини» з такою травмою свідомості і плутаниною в голові, що знадобилося спеціальне лікування у психософних диспансерах. «Хворих» лікували електрошоком, затьмарюючи пам’ять про те, що вони дізналися, а також застосовували метод «зворотного навіювання». Повноцінними жителями суспільства вони так і не стали. Без особливих наслідків навчання минуло лише для невеликої групи тих, які відставали і були не здатні, незважаючи на старання вчителів, зрозуміти, чому і навіщо їх вчать. Ці, повернувшись у своє середовище, швидко знову адаптувалися і жили, більше не згадуючи про дивний епізод у своєму житті.

Можна навести ще безліч подібних прикладів, коли зрячі не витримували тяжкості знання і, ні про що не думаючи, бігли «ділитися істиною». На жаль, сліпих завжди охоплював жах від навіюваних їм «прозрінь». Одного з таких просвітителів, у дев’ятому численні, вони навіть убили.

До чого вся ця розмова? Останнім часом у багатьох зрячих знову стали виникати думки про людяність — нашу і всього нашого ладу. Про це воліють не говорити, але краще нарив розкривати відразу, бо немає нічого гіршого, ніж замовчування внутрішніх конфліктів. Кожен із нас має право запитати: а чому я належу ніби до вищої раси? За яким таким правом я з дитинства приречений на безмежну владу, багатство, блага життя? І чому я, не ворухнувши пальцем, опиняюся на самій вершині піраміди, в той час як сліпому, щоби просунутися на один щабель у самому низу, треба покласти життя? Нарешті, що це за суспільство, в якому мільйони не знають, не відають, не підозрюють про головне: про світло, про зорі, про те, хто ними всіма керує? І яке я маю право тримати в невіданні розум, свідомість стількох людей? За яким правом мільйони уподібнені до баранів, навчених у межах від і до?

Комусь може бути вигідно подати зрячих як чудовиськ, нахабних і хитрих монстрів, що як зіницю ока бережуть головну таємницю від мільйонів. Але чудовиська ми чи ні — про це дозволено судити лише тому, хто опинився в нашій шкурі.

Так, сторонньому оглядачеві наш лад, той ґрунт, на якому тримається життя Державного Об’єднання, мегаполіса, може здатися жахливим. Але ми — ми живемо всередині системи, кожен із нас, щойно народившись, потрапляє в полон залізних обставин. Наше становище, наша влада, не кажучи вже про наш зір, обрані не нами особисто. Так само і таємниця, яка відгороджує нас прірвою від світу сліпих, не нами вигадана. Це реальність, із якою ми змушені рахуватися, ми зустрічаємо її на кожному кроці, вже утверджену, варто ступити в межі мегаполіса.

Звичайно, не секрет, що серед зрячих були і є люди, яких не надто хвилюють усі ці питання. Вони спокійно, не відчуваючи при цьому жодних особливих почуттів, дивляться на натовпи сліпих, які сновигають по всіх рівнях. Але про що це говорить? Ті почуття жалю, здивування, протесту, про які йшлося вище, — ці дуже сильні почуття піднімаються з самої глибини людини. Але як довго може жити сильними почуттями людина? Сто днів, тисячу, десять тисяч днів? До того ж сильне почуття вимагає виходу — але де він? Вихід лише в тому, щоби боротися. Але з ким? З ким і з чим потрібно боротися? Що потрібно робити?

Сліпота — річ фатальна. Так, ми приховуємо від сліпих своє знання про світ, і ця різниця між тим, що знаємо про світ ми і що знають вони, неминуче створює між нами непрохідну прірву. І не можна звільнитися від мимовільного відчуття, що мільйони сліпих, які снують рівнями, — це мурахи, чужі нам істоти з абсолютно чужим нам і незрозумілим життям.

Чи погані наші відчуття? Можливо, вони погані, але вони є. Є рок, що нависає над сліпими, над мегаполісним світом, над усіма нами. Доки ми почуваємося героями і володарями світу, ми несемо відповідальність за все. Але, слід зауважити, чуття всемогутності, яке приходить до зрячого, що споглядає керований ним світ із висоти пульта Електронного Управління, — це почуття оманливе. Про що говорять спроби зрячих зруйнувати бар’єр таємниці? Як реагує психіка сліпого на одкровення? Чи може наша власна психіка витримати проживання серед сліпих?

Доки ми уявляємо себе всесильними, до нас можуть підкрадатися комплекси провини. Але чи ми, так само як і сліпі, не підвладні долі? Більше того, чи не стоїмо і ми перед лицем найбільшої з таємниць, нами не розгаданої?

Змалку ми засвоюємо, що світ — це мегаполіс і Тихий Куточок біля його підніжжя; що наше, зрячих, життя — це підготовка до служби і потім саме служіння в мегаполісі, на його верхніх щаблях. Ми і не замислюємося, а чому, власне, так. Поринувши в солодкість щоденного, знайомого існування, ми перестаємо думати глибоко. А може, і не хочемо. Не хочемо руйнувати свого усталеного щастя.

Але коли вже питання про нашу провину, про нашу «жорстокість» підступає нам до горла, чи ми не повинні отямитися? Чи не повинні запитати: а звідки, власне, взявся мегаполіс? Адже не може бути, щоб він був вічно. Звідки стільки сліпих, що населяють його, плодять усе нові й нові мільйони, які будують своїми руками, хай і під нашим керівництвом, все нові рівні, нові квадрати? І ще запитати: а чому вони сліпі? Чому вони народжують сліпих? Чому мегаполіс так задуманий, що без управління зрячими життя в ньому відразу згасне? Чому не можна розповісти сліпому про світ? Чому він нічого не зрозуміє? Або якщо зрозуміє, чому збожеволіє, не зможе далі нормально жити? Нарешті, чому ми, зрячі, бачимо?

Якщо подумати глибоко, ми всі підвладні року, підвладні якійсь незбагненній таємниці. І вже одне це має зняти з душі кожного з нас тягар провини. Якщо ми і винні перед сліпими, то «провиною безвинною». Як тільки може бути «винен» той, хто бачить світ, перед тим, хто його не бачить. Але хіба це ми створили сліпого сліпим?

З іншого боку, зберігаючи головну таємницю, ми ще керуємося і гуманними міркуваннями. Легко судити про добро і зло тому, хто охоплений почуттями. Для Самюеля Віхтін-штейна «добром» було його пекуче «почуття справедливості», він хотів поділитися істиною «з братами меншими», як він їх називав. І він зробив що хотів: від його істини п’ятеро людей наклали на себе руки, а ще десятки мало не все життя лікували травмовану свідомість. У що ж перетворилося «добро» Самюеля Віхтінштейна? І що є наше зло приховування істини від мільйонів? Що ми аж таке робимо? Ми просто не руйнуємо існуючу споконвіку, не нами створену систему виховання та освіти, в основі якої лежить теорія про існування тільки близького простору. Так, кожен із нас щоденно споглядає морську далечінь і знає, що то брехня. Кожен знає, що мільйони засвоюють глибоко і на все життя явну брехню. І що ж? Це зло чи добро?

Члени Вищої Державної Наради могли би підготувати загін «учителів істини» і запустити його в мегаполіс. Це нескладно зробити. Можна створити спеціальну систему «шкіл істин», підготувати кадри. Але навіщо? Це питання не стоїть перед людьми типу Жоржа Честерсона і Самюеля Віхтін-штейна. Істина, мовляв, існує заради самої себе. Але ось перед нами об’ємний том «Свідомість сліпого», підготовлений Інститутом психософії Академії загальних дисциплін Державного Об’єднання. У цьому неупередженому значному дослідженні проаналізовано, зокрема, всі відомі випадки розумових «прозрінь» сліпих, а також дані сучасних лабораторних досліджень. У розділі «Важкі травми свідомості» читаємо: «Усвідомлення того факту, що ти і все твоє життя є ущербним, являє собою одну з найглибших травм свідомості. Душевне щастя сліпого, що живе у світі сліпих, для сліпих пристосованому, прямо залежить від ступеня його невідання. Спроби вселити сліпому ідеї далекого простору, як правило, зустрічають у нього запеклий опір. Допустити, що світ його почуттів і думок ущербний, рівнозначно для сліпого перекресленню себе. Навіювання сліпому «істини», тобто того, що він сліпий, потрібно визнати дуже жорстоким, немилосердним актом. Проведені в умовах лабораторії експерименти свідчать про те, що підсвідомість всіляко чинить опір подібному навіюванню. Більш піддаються сугестії щодо цього діти. В принципі, можливе створення сліпої людини, вихованої в переконанні, що вона інвалід. У цьому випадку травми свідомості, яку відчуває при навіюванні дорослий сліпий, не спостерігається. Однак почуття ущербності не може не стати визначальним для особистості того, хто змалку знає, що він якийсь «сліпий».

Отже, душевне щастя людини — це, по суті, і є його душевне, психічне здоров’я. Як бачимо, у випадку з «таємницею» й «істиною» ми стоїмо перед непростою дилемою: або травмувати на все життя людину безумовною істиною, або взяти на себе тягар приховування істини, залишивши людині її психічне здоров’я і душевне щастя. Вже про те, а що взагалі робили б у цьому мегаполісі мільйони сліпих, які знають, де вони живуть, і перебувають у постійній свідомості своєї сліпоти, — тут не говоримо. Зауважимо тільки, що в тій самій книзі «Свідомість сліпого» визнається психічно неможливим постійне проживання в мегаполісі того, у кого вироблені чіткі уявлення про саме місто та його будову. Навіть зрячим, як відомо, не рекомендується тривале споглядання мегаполіс-ної стіни, оскільки уява вражається настільки, що відбувається перенапруження психіки. Відомі випадки істерій у зрячих при тривалому розгляданні мегаполіса з дюн біля Тихого Куточка. Могутність і велич мегаполіса, як і його технічна механізованість, мертвотність, породжують у людини сильні, малозрозумілі почуття.

Таким чином, існує безліч причин, через які «все залишається як є». І потрібно ретельно розібратися з цими причинами, перш ніж мучити себе питанням, а чому я особисто граю зі сліпими у схованки? Чи гідно це мене, людини?