Розділ «ЧАСТИНА III»

— А якщо смак життя в очах, а не в язику, тоді... — Вона зітхнула, не договоривши. — Ні, я бджілка, я люблю насолоджуватися медом. Ось мій дім, я люблю кожен його куточок, кожну річ. І знаєте чому? Мені багато не треба, і я щаслива. Можна бути щасливим, відкриваючи й закриваючи коробочку з гарним кольє.

Він не розумів, до чого вона це говорить.

— Габре ... — Вона, не встаючи, посунулася до нього. — Чому ви сумуєте?

— Не знаю, — знизав він плечима. — Ніяк не можу отямитися.

— А я не можу повірити, що ви були сліпим. Ви так швидко все освоїли. Чому ви не наважуєтеся жити з нами?

— З вами?

— Так, із усіма нами? Адже ви такий самий зрячий, як ми.

— Я живу з вами.

Він знову кинув камінчик. Хвиля підкотила до ніг.

— Ні, зовсім із нами, розумієте? — Вона подивилася йому в обличчя. — Тато вчора сказав, що скоро буде рішення.

— Яке рішення?

— Про призначення вас Міністром зайнятості. Ви дуже всім сподобалися на співбесідах.

— Міністром... — Він сумно посміхнувся.

— Ви зумієте. Спочатку буде випробувальний термін, вам покажуть, як і що. З вашим знанням сліпих — ви зумієте. Габре! — Вона вся потягнулася до нього. — Погоджуйтеся, а?

— Я бу-ду-мі-ні-стром, — промовив він задумливо по складах, ніби це були лише слова, які нічого не означали.

— Так. Габре... Ви будете жити тут, із нами...

— А якщо я не погоджуся? — Він повернувся до неї обличчям. — Чому всі так упевнені, що я тільки і чекаю, щоб... Мене навіть не питають, ніби мене і немає.

— Ви не можете не погодитися. А куди вам подітися? Ви ж не можете жити зі сліпими.

— Там усі мої знайомі, друзі. Моя мати теж сліпа, ви знаєте?

— Але, Габре... — Дівчина взяла в свої руки його долоню. — Це все минуле. Туди вже не повернутися.