Розділ «ЧАСТИНА III»

— Ну і комплексуй. — Вона знову вдарила його по голові, засміялася. — Такого ще не бачила. Ти мужчина чи ні? Ти знаєш толком, чого ти хочеш?

Замість відповіді Габр заворушився всім тілом, сів. Сонце вже сховалося за тією, другою грядою, й далека стіна ме-гаполіса на горизонті почорніла, стала менш помітною в деталях. Крихітні будиночки Тихого Куточка у підніжжя стіни взагалі зникли в імлі, що спадала.

— Ходімо. — Нія підвелася. — Треба встигнути до гаю.

— Якого гаю?

— Там, із того боку, — гай. Не будемо ж ми ночувати просто неба.

Вони зібрали рюкзаки, Габр допоміг їй і одягнув свій. Можна було йти.

Раптом далекий гуркіт примусив їх разом обернутися. І тієї ж миті якийсь яскравий спалах освітив в одному місці, майже під хмарами, мегаполіс. І знову долинув грім, і ще спалах.

— Що там? — Габр здивовано подивився на Нію.

— Не знаю, — відповіла та задумливо. — Мені здалося...

— Що?

І ще кілька різких розкотистих звуків.

— Можливо, це Окс... — Її голос став на диво глухим

— Що Окс?

— Можливо, вони... Ходімо, Габре. Ходімо іншими Вже ніч.

— Але що там? — він показав рукою в бік стіни, ніби і без того не було зрозуміло, про що йдеться.

— Ходімо, Габре. Спалахів більше немає. Ти ж бачиш.

І, не озираючись, вона мало не побігла вниз, по схилу, що занурювався в темряву.

На мить Габр іще затримався на вершині. Йому потрібна була ця мить, мить наодинці з собою. Лише з самим собою. Напружуючи зір, вдивлявся вдалину. Там залишалося його минуле. Мати — незрозуміла сіра істота в лахмітті, що плазувала біля ніг, десь там, загублена в незліченних лабіринтах стіни. Ліоз. І Наталі — он, у тому місці біля підніжжя, біля самого моря, в будиночку, що сховався в імлі. Що робить зараз кожна з них? Якщо б їх було не троє, а одна, можливо, він би кинувся бігти — так несподівано натяглися, так занили нитки рідності. Але він не міг прибігти до них усіх і жити з усіма відразу. І він знав, що минуле кричить у серці, лише поки воно минуле, здалеку. Він знав, що йому судилося зазнати і що насправді, яке життя — повне непорозумінь, нудьги, тупиків — почнеться, якби він став жити поруч із ними. Ось ті, хто колись любив його. Хто, мабуть, любить його і зараз! Кожна по-своєму, але любить. А більше... Більше не любить його ніхто на цій землі. Немає більше нікого. Ніде.

Наступної миті він розвернувся і побіг вниз по схилу в згуслу темінь, в якій розчинилася Нія.