Розділ «ЧАСТИНА III»

Що є гуманність, а що є жорстокість у цьому світі? Чи існує добро, відокремлене від зла? Чи завжди потрібно, піддаючись пориву, поспішати «робити добро»? Людина — це істота, що не тільки поспішає за криком почуття, але і яка, принаймні, ставить собі ці питання.

Майкл Феллоу, член Вищої Державної Наради, завідувач відділом етичних проблем Інституту світогляду Егуд

МІНІСТЕРСТВО У СПРАВАХ ЗАЙНЯТОСТІ

— Буде виконано, пане Міністре!

Двері за секретарем зачинилися, і Габр відкинувся на спинку стільця. Кабінет був невеликий, але світлий, із величезними вікнами у двох стінах, весь оббитий деревом. П’ятикутна люстра, що нависала над головою, різьблення на одвірках, на карнизах, картини на стінах, які зображували море і ліси, — усе було розраховано на зрячого. Службовцям, які входили сюди за викликом, було однаково — вони були сліпими.

Міністерство знаходилося на державному рівні в Квадраті управлінських структур. Для сліпих це був звичайний квадрат 18М-І26-Х. Зовсім поруч, через дорогу з контрольною смугою, розташувалися їхні житлові контейнери — довгі багатоповерхові коробки, оббиті шматками неіржавіючої сталі, з декількома отворами для входу на перший поверх. Навіщо треба було розмішувати міністерства поруч із житловими кварталами? Чому не можна було зробити весь квадрат управлінським, щоб він відповідав назві? І ця гра зі сліпими в коти-мишки: живучи поруч, вони не підозрюють, що їх бачать зі своїх вікон ті, від кого вони отримують всі вищі накази...

Габр помасажував очі і нахилився над столом. Перед ним лежали зведення зайнятості населення за вчорашній день: в одній колонці кількість зайнятих у важкій промисловості, на підприємствах, в іншій — у верстатобудівній промисловості, в електронній та хімічній. Далі йшли дані про харчовиків, будівельників, діячів культури... Окремо — працівники управлінь. І аж у кінці зведення кількість «тимчасово вільних», які чекають призначення.

Габр перегорнув сторінку — тут була інформація про кадри, яких не вистачало у різних сферах, далі був наказ, вгорі якого стояло «Затверджую. Міністру справах зайнятості Габр Силк». Нижче — хто і куди, на яке підприємство направлявся. Частина «тимчасово вільних» направлялася на здобуття необхідної кваліфікації. Враховувалися схильності і місце проживання, відбір проводив комп’ютер під загальним коригувальним наглядом 6-го відділу Міністерства. На 4-й завод електронних акустичних систем направлялися 260 випускників електронного училища, що знаходилося в сусідньому з заводом квадраті 18М4-Д. Також сюди направлялися 34 випускники електронного відділення 62-го прим-університету для роботи в конструкторських і контрольних бюро заводу, а також у лабораторії точних вимірювань. Ще 12 осіб, які не мають роботи (фахівці з побутової електроніки), посилалися на перекваліфікацію до Кваліфікаційного Центру Міністерства електронної промисловості. І так далі. Все було прораховано, враховано, чекало поштовху. Вся робота була виконана, і від Габра вимагалося одне — підписати Наказ. Лише після підпису Міністра, повноважного представника Вищої Державної Наради, Наказ набував чинності.

Габр відсунув папери. Зліва від системи радіофонів, на спеціальній приставці, стояв вишуканий апарат у вигляді триступеневої коробки з двома рядами кнопок. Габр відкрив іще одну папку, на якій літерами сліпих було вибито «Підсумок про зайнятість жіночого населення». Один за іншим він вклав усі аркуші, що були в папці, у багажник апарата і, закривши кришку, натиснув на велику кнопку. Апарат загудів, і з отвору внизу почали виповзати видрукувані алфавітом зрячих аркуші документа. Це була ще одна хитрість, одна з багатьох, якими користувалися зрячі, щоби зберегти свою найбільшу таємницю. Весь штат Міністерства складався зі сліпих, і всі зведення, зрозуміло, давалися шрифтом сліпих, призначалися для читання пальцями, а не очима. Міністр закладав їх в апарат, одержував переклад, вичитував, ставив резолюцію або відмітки і знову закладав у пристрій для зворотного перекладу. Тож сліпі ні про що не могли здогадатися, отримуючи вказівки від Міністра їхньою мовою.

Вийнявши останній аркуш, Габр почав переглядати зведення жіночої зайнятості. Він швидко вивчив писемність зрячих і переконався, наскільки це зручніше і доступніше — зчитувати літери й цілі слова помахом погляду, охоплювати відразу цілі абзаци і навіть сторінки.

Жіноча зайнятість мала свої особливості. Ось тут ліворуч, стовпчиком, йшли цифри, які фіксують кількість вагітних, породіль і матерів малолітніх дітей. Трохи нижче — кількість тих, чия відпустка по догляду за дитиною закінчувалася завтра. Далі можна було дізнатися про кількість домогосподарок і пенсіонерок. Частина домогосподарок висловлювали бажання працювати в тій чи іншій сфері; частині інших, які мали дефіцитні спеціальності, пропонувалося вислати Прохання Вищої Державної Наради. Прохання підписувалося міністром тієї сфери, в якій не вистачало фахівців, і завірялося Секретарем Вищої Державної Наради.

Габр уважно прочитав зразок Прохання:

ПРОХАННЯ ВИЩОЇ ДЕРЖАВНОЇ НАРАДИ

Вища Державна Нарада та Міністр медицини Державного Об’єднання просять Вас, яка має спеціальність анестезіологічної сестри-ад’ютанта, допомогти 4-му хірургічному відділенню 247-го диспансеру Вашого квадрату в проведенні операцій на нирках. Вища Державна Нарада та Міністр медицини Державного Об’єднання залишаться Вам вдячні, якщо Ви погодитеся зайняти вакантне місце анестезіологічної сестри-ад’ютанта у вищевказаному відділенні. У разі Вашої згоди за Вами буде збережена Виплата Домогосподарці із звільненням Вас від податків до державного фонду.

Секретар Вищої Державної Наради Міністр Медицини Державного Об’єднання

Габр відклав папери і, відсунувши крісло з вигнутою спинкою, підійшов до вікна. Його звідомили, що рідко хто відмовляє в проханні. «Ми могли би змусити, але краще таким чином. Люди люблять, коли їх бачать, розрізняють і поважають із такої висоти». Хто це сказав? Стільки зустрічей, рекомендацій, консультацій за останні дні... В голові — тільки шум голосів, інтонацій... Он там, далеко внизу, за контрольною смугою, триває звичайне життя. Вулицями рухаються, керовані акустиками, то завмираючи, то знову прямуючи вперед, натовпи сірих істот у накидках, із опущеними головами. Так, тепер він розуміє, навіщо ці вікна і цей вид на житловий квартал. Тут, нагорі, на вершині, відгородженій стінами вищої влади, в оточенні сліпих апаратників, можна втратити відчуття реальності. Будеш бачити тільки папери, накази, цифри. Цифри і літерки прізвищ, які нічого не говорять. Квадрат, який забитий самими лише управлінськими структурами і вариться у власному соку, вивергаючи накази в нікуди, — від цього можна збожеволіти.

Пролетів гвинтоплан на тлі далекого рівня. Очі упиралися в залізо і бетон, у вічка темних каркасів, які множилися до безкінечності вдалину. І там, над головою, теж лише залізо. Габр подивився на годинник: до кінця робочого дня залишалося дві години. Через дві години він буде біля моря, в Тихому Куточку, там його чекає Наталі. Дві години потрібно ще сидіти тут. Навіщо? Він Міністр, він на службі.

— Я — Міністр, — сказав він уголос. — Я Міністр Державного Об’єднання. Я вирішую долі людей. Я сама влада.

Раптом він сів навпочіпки і дико розсміявся. Що відбувається? Де він знаходиться? Що він тут робить? Думка безумна, але захоплююча. Навіщо мені це потрібно? Він послухався Наталі, так. Діватися не було куди. Зачекай... Він міг піти, так, із Тихого Куточка. Чому він не пішов? Він розумів: його відразу намацають і виловлять. І тоді все. Так, він не міг нікуди піти, навіть якщо би досі хотів. Тут він Міністр, він недосяжний. А виловлений у відкритому полі службами безпеки сліпих він — кримінальник, психічно хворий, який підлягає осліпленню. І виривати його з рук сліпих зрячі не будуть. Про це йому теж сказала Наталі.

Габр підвівся. Тут, у міністерському кріслі, він забувався. Але надходила мить, коли ні з того ні з сього стіни, що його оточували, починали насуватися на нього, погрожуючи задушити. Мені тісно. Я в клітці. Це почуття було нестерпним, відчайним. Невже це він, міністр? І невже цим має скінчитися диво його прозріння? Чи варто було прозрівати? Яким він був вільним тоді, на самому початку, коли вже не був сліпим, але був іще ніким... Так, він боявся, страх отруював його щастя, але так кликала далечінь. І хотілося втекти. Подалі. І там, у тій далечині, в далекому просторі, був весь сенс. Його перші хвилини біля моря: коли сонце ще не було сонцем, а було величезним, круглим. І те, що бігло з усіх боків до нього, до його ніг, задихаючись у радісній піні, — було таким незрозумілим і захоплюючим. Ще не названим. Все було вперше, все вторгалося вдушу і заповнювало її до країв. А тепер? Він прилітає в Тихий Куточок і йде до моря, щодня він бачить одне й те саме. Кожен день. Він звикає. І, хоч як дивно, далечина вже не розриває йому серце, як колись. Чому?