Розділ «ЧАСТИНА II»

— Ви хочете сказати...

— Так, — перебила його істота. — Вони всі у відчаї\ Зневірені, розумієте? І вони знайшли зрячого, щоб він став їхнім знаряддям. Але ж... але у зрячого не може бути відчаю, ніколи.

— Ви так думаєте?

— Так. Йому подарований увесь світ, диво іншої реальності. Він може йти без сторонньої допомоги, сам добувати собі їжу. Він постійно з дивом. Він — зрячий. Навіщо йому вбога мета групки зневірених і приречених? їхні шляхи — різні.

— Звідки у вас такі думки?

— А ви думаєте, ви один такий розумний? — Голос її знову весело затремтів. — Мені про це казав один чоловік. Він теж тут. Але він занадто думальщик.

— Хто він?

— Майже ніхто. Чергує на складі. У нього є час думати. Але, знаєте, я не вірила в його передбачення.

— В які?

— Що вони загнали себе в глухий кут. Що зі зрячим у них нічого не вийде.

— А ви шкодуєте їх... — сказав, подумавши, Габр. — Коли ви говорили, що вони приречені, що вони в розпачі, у вашому голосі прозвучали співчуття, біль.

— Я дуже довго прожила з ними, — відповіла жінка. — Вони нещасні. Всі. Вони всі бачили світ, а потім їх кидали у квадрат 4-Б. Що тут дивного?

Величезне, сліпуче сховалося за деревами, пробивалися лише палаючі проблиски.

— А ви інша, — сказав раптом Габр.

— У якому сенсі?

— Я дивлюся на вас — і ви інша, ніж ті, кого я бачу, бачив навколо. Волосся...

— А, це звичка, — усміхнулася жінка. — У ті місяці, коли я бачила, я навчилася приводити себе в порядок. Я працюю трохи з волоссям, з одягом. Коли бачиш, усе це має сенс. Зовнішній вигляд.

— Для кого ж ви...

— Для себе, — не дала йому договорити жінка. — Я уявляю, що мене хтось може бачити.

— Навіщо?