Розділ «ЧАСТИНА II»

— Ти про що, старий?

— Очі, — сказав Габр. — Вони не тільки сльозяться від вітру.

— Старий, облиш, ти що? — істота обняла його за плечі. — Тобі потрібно виспатися, чесне слово. Тобі потрібно зануритися в роботу. Ось! Це для тебе знахідка, моя пропозиція, чесне слово.

— Очі — вони сприймають іншу реальність... — сказав Габр, раптом встаючи: щось закам’яніло в серці, неначе гострий ніж раз і назавжди відрізав його від цієї колись близької істоти. — Ти не зрозумієш мене, ніколи.

— Габре!

* * *

Цілий світ став не його: з усіма людьми всередині. Хто зіграв із ним цей злий жарт? Він хоче наблизитися — і віддаляється. Щоби знову злитися з цими людьми, потрібно їх не бачити: ні їх, ні того, де вони живуть, — нічого. Потрібно заплющити очі, а заплющивши, знову зануритися в їхні дріб’язкові турботи, у питання тари, у вечірнє читання газет.

у відносини зі своєю дівчиною, родичами, знайомими... Набути знову того «я». Але він не може цього зробити, Габр, — заплющити очі. Тепер уже він не може звузитися до колишніх меж. І не хоче. Все те знання, якого раніше не було і яке тепер наповнило, розширило його, — воно в ньому сидить. Усі ті місця, де він уже побував і які побачив — і море, і база, і підніжжя мегаполіса, і ці вулиці з істотами, бункери — ці місця вже з ним, такі, якими вони є. Він ніколи не забуде погляду звідти, з підніжжя мегаполіса. Не забуде себе, який дивився вгору, задерши голову, перебуваючи в самому пеклі істини.

Габр відчував себе сильним завдяки тому, що знав, прямо бачив правду. Але щось миле, людське, яке було йому таким дорогим, у ньому помирало. Він ставав іншим, чужим і цим людям, і самому собі. Але часом це нове «я» його поглинало і він переставав шкодувати за втраченим.

Так і тепер він ішов уздовж багатоповерхових бункерних будівель і голий метал тьмяно блищав у ранковому світлі, не викликаючи особливих емоцій. Він ішов швидко, обганяючи десятки і десятки істот, які повільно поспішали у своїх справах, обережно прислухалися до близького простору, до акустичних датчиків.

Іноді він завертав у під’їзд і заходив до котрихось прочинених дверей. Довгі коридори потопали в цілковитому мороці, а йому відтепер не хотілося рухатися в темряві... І там, зайшовши в крайні двері, він вдивлявся в глибину бункера, не ризикуючи бути поміченим. Там тривала якась метушня, у темряві, по кутках, хтось вовтузився. Були чутні іноді чоловічі, іноді жіночі, іноді дитячі голоси. Невже в такій норі жив він сам?

Швидко вийшовши з будинку, Габр ішов далі і через кілька кварталів заходив, не витримавши, знов у металевий контейнер, і знову звуки чийогось життя долинали до нього з глибин мороку.

Він, однак, мав далеку мету: йому потрібно було дістатися краю вулиці, будь-що дійти до контрольної смуги. Але він звертав увагу на все: на будинки і перехрестя, пішохідну частину і трубу пневмопоїзда над головою. Все було оголене, вся начинка випирала назовні. Та й навіщо приховувати те, що не можна побачити? Акустичні маяки були тумбами, обплутаними дротами, з яких виступали на всі боки антени сигналізаторів. Високо вгорі вони закінчувалися головою, яка, поскрипуючи, оберталася, і весь механізм обертання, усі великі та малі шестерні, були на виду. Точно так само і будинки, починаючи з другого поверху, були обліплені баками і якимись товстими трубами, ймовірно, теплоцентралей. А поверх них, безладно переплітаючись, тяглися вгору, до ледь видимого даху, мережі електродротів, кабелі радіофоніє. А там, над дахом, на відстані доброї сотні метрів від нього, нависав наступний рівень, і десь там, на ньому, — знову ті самі багатоповерхові бункери, обліплені трубами, баками і дротами...

Пневмотруби над головою теж прогиналися відусякої всячини: від великих і менших відростків, які присмокталися з усіх боків, щоби забезпечувати пневмотрубу силою, теплом, тиском. І ті самі купи дротів і кабелів, що потонули в старому пилу і павутині. І все це з дня на день, дрібними частинами — пневмотруба раз-у-раз тремтіла від потягу, що пролітав у ній, — все це непомітно осипалося на голови, які проходили внизу, і вони теж були ніби покриті пилом несправжності.

До контрольної смуги довелося добиратися цілу годину. Але Габр знав: кінець повинен бути. Квадрат має скінчитися. І щодалі? Сідаючи в пневмопоїздабо гвинтоплан, він завжди лише проносився за межі квадрату, твердо впевнений, що «меж» взагалі немає, що все, всі квадрати, — в одному і тому самому місці. І рухається лише час. Але тепер, коли він знав межі самого мегаполіса, він хотів знати і всі інші межі — що за будинком і що за квадратом. Все знати, не питаючи себе навіщо, який сенс. Знати, щоби знати.

НІЯ (II). ЗАКІНЧЕННЯ РОЗМОВИ

Він розгріб палкою попіл, дістав із кишень і поклав туди п’ять картоплин і закидав золою.

— Ніє, я маю вам зізнатися, — стиха промовив він, не підходячи до неї, опершись на стовбур мокрого дерева. — Мене не встигли осліпити. Я бачу. Я бачу світ.

— Я знаю, — сказала Нія.

Габр не зрушив з місця, дивився на істоту, що сиділа перед ним, біля згаслого багаття.