Розділ «ЧАСТИНА II»

— Яка різниця, — відразу зреагував той, — помруть усі у ці дні чи через трохи більший відтинок часу. Хто з них не стане скелетом? Відповідай.

— Всі стануть, — промовив Габр.

— Ну, то через що ти так хвилюєшся? Зате не буде наступних поколінь, не буде більше нехтування істиною, красою.

— А якщо ці люди живуть не для істини і не для краси?

— Таке життя безглузде, воно не має права на існування, — відрубав Окс.

— Звідки ви знаєте?

— Ну все, хлопче. — Окс раптом різко підвівся. Зігнувшись, вийшов із куреня. — Виходь, нам нема часу філософствувати.

Габр вийшов. Велике, кругле засліпило йому очі.

— Хай там як, тебе зараз доправлять до підніжжя мегаполіса. Обирай сам: якщо ти можеш жити їхнім життям — живи. Але врахуй, що бачити цей світ, — він обвів рукою навколо себе, наче сам його бачив, — тобі доведеться недовго.

Не тільки цей, а й будь-який світ. Настане час — і ти будеш мучитися, що не бачиш бодай залізного бункера чи бодай потворності оточуючих. Ти станеш сліпий, назавжди. Як ми.

— Вони мене спіймають?

— Вони почнуть стежити за тобою з першої секунди і виловлять у зручний час. І вдруге ми тебе вже не дістанемо з бокс-камери. Навіть якщо б і хотіли. Ти все одно повернешся до нас: спочатку потрапиш у квадрат 4-Б, а потім прийдеш сюди. Бо Прозора Пляма — єдина віддушина для таких, яким станеш ти. Ти будеш знову стояти тут, на цьому місці, якщо взагалі виживеш, але сліпий. Сліпий, зрозумів? Ти хочеш пройти це коло, ,хлопче?

Габр мовчав.

— І невже ти думаєш, що своєю відмовою врятуєш мега-поліс? Чорт забирай, ти залежиш від нас, від мегаполіса, а ми ні від кого не залежимо — ми невидимі. Ми продовжимо пошук. Не сьогодні, то завтра, нехай через кілька числень ми знайдемо того, хто нам потрібний, і зробимо свою справу. Страхіття не повинно існувати.

Габр знову нічого не відповів.

— Ми невидимі, — сказав Окс. — У нас є час. Ну?

Кругле, гаряче висіло високо над лісом, заливаючи все немислимим щастям.

— У вас там немає близьких, — сказав Габр. — Тому вам усе так легко.

— Ти думаєш, я без душі, хлопче? — Окс ступив до нього крок, поклав важку руку на плече. — Я теж можу відчувати біль і страх окремої людини. І якщо ти думаєш, що я не уявляю жаху тих, хто застряг у пневмотрубах і там знайшов свою могилу, то ти глибоко помиляєшся. Чорт забирай, я людина, хлопче, і я бачу, як вони всі метушаться, натикаються один на одного і звалюються в прірву, розбиваються об нижні рівні. Але, по-перше, пекло триватиме добу, не більше. Через добу майже нікого не залишиться.

— Багато помруть вдома, з голоду.