Розділ «ЧАСТИНА II»

— Звідки ви могли знати?

— Я це відчула. Ви поводили себе як зрячий. Одну секунду. Я здогадалася.

— Це ще хто-небудь помітив?

— Не думаю. Навіщо ви збрехали?

— Я не хочу руйнувати Державне Об’єднання, — сказав Габр.

— Ви боїтеся чи... У них же шляхетна мета, хіба ні?

— Я не існую, — сказав Габр. — Я лише виконавець чиєїсь волі. Нехай і шляхетної. Ви бачили, як вони зі мною поводяться? Яким тоном говорить зі мною Окс? Спочатку, коли я був сліпим, я був гвинтиком в одних руках. А тепер, використовуючи мою розгубленість, мою виняткову, незрозумілу ситуацію, мене хочуть зробити гвинтиком в інших руках. Хіба мене запитують, хочу я чи ні? Вони тиснуть на мене своєю волею, підпорядковують мене, і все. А я? Хто я?

— Ну, і хто ж ви? — посміхнулася Нія, обіймаючи себе за плечі.

— Я ще не знаю. — Габр відійшов від стовбура, присів біля теплого попелу. — Я поки що шукаю себе.

— Ви знайдете себе, Габре.

Він підняв голову і здивовано подивився на тиху істоту, що сиділа за кілька метрів.

Те кругле, величезне, що висіло тоді над морем, тепер сі -дало за ліс, заливаючи озерну гладь червоним блиском. Погляд Габра повз істоту летів туди, звідки виходили спокій і повнота.

— А ви знаєте, скільки загинуло при звільненні вас із диспансеру?

— Так, я боржник, — зітхнув Габр. — Те, що я зараз бачу перед собою — це диво, цей світ, — оплачено життями.

— І як же ви після цього могли підвести всіх цих людей? — промовила істота, яка темніла на тлі сліпучого кола.

— Не знаю. Я...

— Стільки поколінь, — вела далі істота, — стільки покладених життів. Вся ця база, ці загони людей — все існувало й існує лише для однієї мети, яку мусили здійснити ви.

— Зізнайтеся, — різко підняв голову Габр. — Усі помітили, що я зрячий, і Окс... Він вирішив підіслати вас, щоби ви... наодинці зі мною...

— Який ви все-таки нерозумний, — розсміялася жінка. — Ви думаєте, я вас здатна психологічно обробити?

— Тоді навіщо ви все це говорите, питаєте?