Розділ «ЧАСТИНА II»

— Таких буде мало. Ти поміняєш блок рано-вранці, коли майже всі будуть поза домом. Це продумано. Ніхто з них додому не добереться. Орієнтатори направлять їх убік смерті. Смерть страшна, малюк, коли про неї говорять, коли її описують. А для самої людини, яка звалюється в прірву, це секунда-дві, вона нічого і не втямить. Вона нічого не бачить.

— Яке ми маємо право позбавити їх життя?

— А яке право на існування має світ, побудований на брехні, на нехтуванні істиною, красою? Досить базікань, — Окс боляче стиснув його за плече. — У мене теж є там дочка.

— У вас? — здивувався Габрі.

— Так. І дочка, і ще дехто. І в усіх, хто у Плямі, хтось там є. Якщо б вони жили вічно, я, можливо, почувався б злочинцем. Але вони смертні, і їхні життя, життя моїх близьких — мить. Завтра це будуть ті самі гори скелетів.

— Що ви говорите?

— Хлопче, істину треба договорювати до кінця. Вкоротити мить — це майже ніщо, якщо на іншу шальку терезів покласти найбільшу з цілей. Звідки ти знаєш, що людина, яка розіб’ється завтра, не збагнувши навіть що до чого, післязавтра не вмирала би своєю смертю в муках, проклинаючи все на світі? Де ж тоді добро, а де зло? Ти приносиш біль — добре. А що приносить природна смерть? Яка людині різниця, хто буде стояти за її болем? Втручаєшся ти чи ні — біль неминуче прийде. Ти не приносиш нещастя, а лише наближаєш його. А можливо, і полегшуєш, чорт забирай.

Габр подивився на обличчя старого. Окс був вищий за нього, обличчя його, поросле коротко стриженою сивою бородою, було видно знизу — напружене, вольове, зі складками відчаю в куточках губ.

— Ви сказали, що на іншій шальці терезів найбільша з цілей.

— Так.

— А звідки ми знаємо, яка мета найбільша?

— Це знання просто дано, — сказав Окс. — Море, небо, сонце, птахи, ліси, хмари — я все це встиг побачити своїми очима. І тоді я зрозумів, що все, що не співзвучне цьому, що відрізане від цього, існує поза цим і всупереч цьому, — воно не повинно існувати. Це нарив на здоровому тілі. Ме-гаполіс — це огидний смердючий нарив, і він мусить бути знищений. Коли ж видаляєш нарив, завжди відчуваєш огиду, зокрема і до себе. Але навіщо хірург це робить? Ми з тобою, хлопче, такі хірурги. Неможливо далі терпіти наругу над істиною, красою, свободою. Люди, якщо вони мають право на існування, не повинні нагадувати сліпі опудала. Вони не повинні бути стадом баранів.

— Гвинтоплан готовий, мій Генерале!

Габр озирнувся і побачив чоловіка, який у шоломі біг до гвинтоплана, що вже лопотів гвинтами, піднімаючи з землі листя і пил.

— А ваше життя? — запитав навіщось Габр. — Ваше життя — це що?

— У мене немає життя, — промовив Окс, виймаючи з кишені невеликий предмет і простягаючи його Габру. — Я труп. Я давно вже труп.

МАТИ

Щось, що майже неможливо було розрізнити, ворушилося в кутку, а Габр мав будь-що-будь бачити. Він уже не міг і не хотів перебувати в темряві, спілкуватися, не бачачи. Якщо раніше він боявся дивитися, боявся істини, то тепер так само боявся втратити істину. Тепер, позбувшись колишнього життя, всіх тих почуттів, думок, які тримали його колись, він міг дихати тільки заради істини, нескінченно, щомиті її пізнаючи. Щойно Габр потрапляв у темряву, правда — жахлива, приголомшлива, але правда — зникала, відразу наставала криза, і він метався, не знаючи, за що вхопитися. Тепер зір став для нього єдиним порятунком, тією єдиною платформою, піднявшись на яку, він міг ще терпіти те, про що знав. Тільки спілкуючись із оголеною істиною, він міг зносити свою відрізаність, свою самотність.

Істота нарешті вибралася з ганчір’я в кутку і, що найдив-ніше, не пішла, а поповзла до нього рачки. І він, що сам покликав її, відступав, поки не вперся в стіну біля дверей. Якийсь слабкий відсвіт таки потрапляв сюди з коридору.

— Прийшов нарешті, — промовила істота.