Розділ «ЧАСТИНА II»

— Ти захворів?

— Ні, це гірше. Ти просто не зрозумієш.

Гора ганчірок розвернулася і поповзла до нього.

— Я хочу знати.

— Я не знаю, що мені робити. — Габр сидів, опершись спиною об холодну стіну. — Я зовсім розгублений.

— Що сталося? Говори. Хто-хто, а я тобі зумію порадити.

— Ні, мам, ні, — похитав головою Габр. Він раптом уперше за багато днів відчув себе слабким. І на мить йому здалося, що мати знову всесильна, яку дитинстві, і все само собою вирішиться, варто їй тільки розповісти. Вона мати, і вона повірить йому, а це вже багато. Якщо повірить, то зможе і щось порадити, зможе. — Я почав бачити, мам. «Бачити» — це майже як чути, тільки очима.

Істота мовчала і не рухалася.

— Ти чуєш мене?

— Так, — відповіла істота.

— Я от зараз сиджу поряд із тобою і бачу тебе. Тебе і твою квартиру, і бачу всі вулиці, весь мегаполіс. І це так страшно... Страшно, бо все правда.

— Яка правда?

— Що ти... що ти вся в ганчірках і... повзаєш навкарачки.

— Звід... звідки ти знаєш? — В її голосі звучали і подив, і страх.

— Я бачу, мам. Я впізнаю тебе тільки з голосу, а сама ти... — Він перевів подих. — Ти мені чужа. Я знаю твій голос, але не твій вигляд.

— Ну так, я чужа, я тобі чужа, я завжди була чужа.

— Ні, ти не зрозуміла...

— Я все зрозуміла. І ти зневажаєш, що я дозволяю собі повзати. Але я... я втомлююся ходити. Зранку я ходила в експлуатаційний комітет, потім на групу активістів Наради квадрату, потім я готувалася до завтрашнього об’єднання в бібліотеці. Якби ти знав, як я втомилася.

— А навіщо тобі це?

— Я не можу без цього. Для мене це важливо. Ти читаєш газети? Там...