Розділ «Х»

Кричав депутат. Я зі зв’язаними позаду руками лежав біля його ніг. Льоша і охоронець стояли, мов обісрані, ховаючи очі. Народний обранець, сволота, побачивши, що свідомість повернулася до мене, прицілився і врізав носаком просто в мій скалічений ніс. Від болю, пригадую, я завив. Страшний цей біль нагадав мені про фатальний вечір, коли я став іншим, зникла К’яра — та мила, розумна, дотепна, гостра на язик, рухлива дівчинка… Побачивши мої корчі на підлозі моргу, депутат гидко усміхнувся на всі штучні, білі, рівні зуби й перестав тримати опухле червоне вухо, в яке я встиг йому зацідити.

— Значіт, так, — тепер він віддавав накази, а Олексій з охоронцем ловили кожне його слово, готові діяти негайно. — Етаво муділу сдєлаєм педофілом і убійцей. Тіпа, трахал бєдних дєток, а двух і зарєзал. Ментура повесіт на нєго «глухарєй», ім же вигоднєй… Так сдєлаєм, чтоби закаталі єго на пожизеннноє… А там, на зонє, разбєрьомся с нім. Понятно?!

— Да! — в один голос сказали Олексій з охоронцем.

— Ми с Вітєй можем дать показанія, бить свідєтєлямі! — швидко запевняв Олексій мордатого. — Кстаті, етого ізвращєнца із фірми вигналі. Одна надьожная женщіна всьо раскажет…

Із жахом слухав Льошу… не міг повірити в таку його зміну. Це було страшно. Охоронець кивав, а депутат щось говорив і говорив, наказував, гарчав, показував на мене… Я отямився, коли почув знайоме ім’я.

— К’ярой зовут, — чомусь підказував Олексій.

— Да мне похуй, как єйо… — депутат висякався на підлогу, вправно приклавши пальця до носа. — Бля, ухо боліт… Я, бля, чувствую, шо вам двоім сегодня точно жопи порву… Говорю: ету дєвку похороніть нахуй. Шоб тут всьо било чисто. Щас от’єдєм в сторонку, возьмьом етого гандона штопанаво…

Охоронець уважно слухав, мов пес в очікуванні команди «фас».

— Визавіш ментов, оформім разбойноє нападєніє на депутата, — продовжував пикатий. — С тяжолимі тєлєснимі павреждєніямі. А там я ім скажу, что раскручівать.

Нарешті до мене дійшов страшний у своїй простоті план дій ґвалтівника моєї дівчинки, моєї К’яри.

— Жить нада так, прідурок, — закричав депутат мені в обличчя, — шоб депресняк, бля, бил не у меня, а у такіх, как ти!

І мене потягли з приміщення…

***

Щороку все більше пригнічує той самий тягар, який дедалі більше пригнічує, вибач за тавтологію. Так важко стало терпіти, витримувати його. І від святої правди не легшає. А від чого — легшає? Алкоголь? Зашморг? Може, молитва? Не спрацьовує; або спрацьовує недостатньо. Немає повного звільнення, немає свободи, легкості та спокою. А треба. Про мистецтво взагалі мовчу. Яке вже там мистецтво… Воно виростає з надміру, багатства, молодості, ще там чогось, — а тут убогість, недостатність і виснаженість. Віра? Так, віра. Але не така, яку ми маємо. А «не такої» — немає. А Бог німує; якщо ж і озивається, то не до нас. Озиваємося тільки ми один до одного — в листах, спогадах… Згадай, як ми колись йшли до тебе на квартиру, купивши вина і хліба! Як ми говорили, жартували, сміялися! Вже забув, коли сміявся по-справжньому; і не знаю, чи сміятимусь колись взагалі.

Якось дотерпіти до весни, якби якось дотерпіти. До весни? А може, до смерті? Господи, дай нам сили дотерпіти до смерті, бо це стає вже нестерпним.

…Якесь відчуття суцільного спізнення, відставання, занепаду. Враження, що ми опинилися в глухому куті, в пастці. Навіть у чорні роки не було так тяжко. Була юність і була сила, якесь неусвідомлене знання чи неусвідомлена віра, хто його знає, але щось же таки було, що тримало, вело, відпружувало і втішало. А тепер Його немає. Лишилися розумові спекуляції, але це не приходить в результаті розумових спекуляцій. Взагалі не відомо, внаслідок чого воно приходить — і відходить. Щось на зразок Бога. То Він є, то Його немає. Коли Він є, тоді я вірю в Нього і знаю, що Він є. Коли Його немає, тоді я не вірю в Нього і знаю, що Його немає. Бо як можна вірити в те, чого немає і знати те, чого немає? Знаєш відсутність Бога. Знаєш Його присутність. Коли Він є, тобі добре; коли Його немає — тобі зле. Знаєш про це також. І все. Більше нічого не в змозі вдіяти. Тому, що Він приходить, коли Він хоче, а не ти. Його неможливо примусити приходити тоді, коли ти цього хочеш. А ти цього хочеш завжди. А Він — інколи. Або й взагалі не хоче. Він — свобода.

Може, це занадто суб’єктивно. Але в цьому світі все занадто суб’єктивно. І все — занадто. Знову ж таки — інколи занадто, інколи — недостатньо. І дуже рідко — в сам раз. А ми, по суті, тільки цього й хочемо — щоби по вінця, не більше, але й не менше. Хочемо точного знання, точного слова, точної віри. Маємо приблизне. Приблизно існує Бог. Можливо, існує безсмертя. Можливо, є рай. І єдине, що ми знаємо точно, — це те, що ми народилися й помремо. Тільки це. А цього мало, занадто недостатньо.

Звісно, подібні роздуми починаються тоді, коли слабшає напруга visvitalis. «Таку маємо весну», — писав колись Ярослав Івашкевич.

***

А далі… Далі — що ж… зрозуміло, події розгорталися за сценарієм нардепа. Передостанній акт сумної вистави. В міліції просто нечувано зраділи миттєвому розкриттю «нападу на депутата», а потім «з’ясували», що перед ними — педофіл, ґвалтівник і вбивця…