Розділ «Х»

На суді несподівано для мене, серед «свідків», яких я бачив уперше й востаннє в житті, виступив також як свідок… Славко. Оголосили, що головного лікаря шпиталю немає через поважну причину, але є його заступник. Зрозуміло: найголовніший призначив цапом-відбувайлом Славка. Прислав до суду навіть не заступника-господарника, а цього — з наукової роботи, так, здається, назвався Славко. Щось я таки пропустив. Чому не знав про кар’єру мого колишнього друга? Власне, зрозуміло, — К’яра займала весь мій час. Славко відповідав на запитання судді нервово, казав, що не знав про мою роботу в патанатомічному відділенні. Суддя не вірив, з’ясовував, як давно ми товаришуємо. Це виглядало гидко. Бідолашний Славко запевняв, що ми давно перестали спілкуватися на ґрунті суперництва за одну жінку… Дякувати, хоч ім’я К’яри не назвав. Найстрашніше, що він не міг і, мабуть, не хотів заперечити звинувачення проти мене: ні в так званих убивствах, ні у вигаданій педофілії. Не говорив судді ні «так», ні — «ні». Потім, згодом, я дізнався (мені про це «люб’язно» розповів Вітя, що приходив як гонець до мене в тюрму, на «побачення», попереджати, щоб я «не балувався»; звісно, його пустили до «вбивці», дозволили!), — Славкові все розповіли про наше з К’ярою буття в патологоанатомічному відділенні, в звичайній трупарні великого міста, що стала для мене ледве не домом, розповіли йому — в деталях! — про те, як ми з моєю дівчинкою… Отож, коли я не витримав і просто на суді гукнув йому, моєму колишньому другові, що все сказане в цих стінах — неправда, він тихо, але цілком ясно і чутно кинув мені: «Ти потвора!».

Потвора! Не всі ці покидьки-депутати, підлі Віті, зрадники Олексії, та й він, зрештою, — не вони потвори, а я, що кохав і кохаю мою єдину К’яру!

***

Колись читав, що на суді, ще до його перемоги, Фідель Кастро кинув суддям і прокурорам: «Історія мене виправдає!». Мене не треба виправдовувати. К’яру поховали. Життя розбилося, мов весняна бурулька об асфальт.

Читаю його листи. Останні якісь інакші, дивні, незрозумілі. Злий жарт: ці папірці — єдиний спогад про неї…

Час відпочивати (від чого тут, у камері, відпочивати?), час думати, читати, а головне — згадувати. Тільки сни мене турбують останнім часом. А більш нічого. Так. Сни — дурні, нецікаві, неприємні. Ну хоч би один був про К’яру, про нас! Втім, про К’яру таки наснилося. Але радості я не відчув. Цей сон наснився мені, коли мене перевели до іншої камери. Не можу забути те нічне видиво, від якого й досі тремтять коліна.

Бачив Кяру і Славка в розкішному готелі; наче вони відпочивали, мов молодята. Виглядали щасливими, сміялися, розмовляючи. Їм було так добре удвох! Славко цілував волосся К’яри і несподівано запропонував послухати казку. Сказав, що колись чув її від однієї мудрої людини.

Здається, навіть у сні я застогнав від люті й ревнощів.

— Казку? Розкажи! — К’яра схилила голову до Славка на плече.

— Ну, слухай, — медовим голосом говорив він. — Колись у країні Хань з’явився страшний дракон. Багато зла заподіяв він. Навіть Володар Неба вирішив допомогти нещасним земним людям. І послав він на Землю із журавлями Нефритову Скриньку з Чарівним Мечем, яким тільки і можна було убити Дракона. Люди зраділи, але коли побачили напис на Скриньці — здивувалися. Ієрогліфи промовляли: «Цю Скриньку відкриє лише Людина із Люблячим Серцем».

— Справді, дивно: до чого така проста умова? — стенула плечима К’яра. — Відчинити таку скриньку, мабуть, могло багато людей. І невже там не було закоханих?

— Так само міркували й ті люди, — вів далі Славко. — Вирішили вони так. «Багато з нас кохає своїх дружин, а жінки кохають нас. Але немає любові, сильнішої за кохання юнака і дівчини. Всі ми знаємо, як палко юнак Шуань кохає красуню Хуа. Певно, він і є Людиною з Люблячим Серцем. Хай він відчинить Скриньку. Але дарма Шуань смикав за віко Нефритової Скриньки. Не відчинилася вона йому. А з Неба долинув голос: «Не зміг Шуань відчинити Скриньки, бо мріє він після одруження із Хуа завести собі коханок. Хіба це чиста любов?».

Зітхнули люди, засмутилися, але поміркували і вирішили: «Немає любові чистішої і сильнішої, ніж сина до батька. Покличмо ж студента Ван Лана. Всі ми знаємо, як він шанує батька. Хай він відчинить Скриньку і тоді ми вб’ємо Дракона». Та дарма намагався студент Ван Лан підняти віко. А з Неба почувся голос: «Не зміг Ван Лан відчинити Скриньку, адже сподівається він на спадщину, що залишиться після смерті батька. Хіба це безкорисна любов?».

Засмутилися люди. Проте, подумавши, вирішили: «Немає любові сильнішої, найчистішої і безкорисливої, ніж матері до дитини. А покличмо-но шановну Мін-чжу. Всі ми знаємо, як вона любить дітей». Намагалася відчинити Скриньку Мін-чжу, та так і не відчинила. А з Неба голос: «Чи тобі Скриньку відчиняти, Мін-чжу? Чи не тобі подобається найбільше, коли діти твої цілують краєчок твого плаття на очах у сусідів? Хіба це любов, вільна від марнославства?». І знову всі засмутилися. Раптом хтось вигукнув: «Люди! Немає любові сильнішої, чистішої, безкорисної і вільної від марнославства, ніж любов Ши-і…»

Але К’яра зупинила його:

— А все ж… має бути кохання! І висока любов… Невже ці нещасні не знайшли людини з почуттями вищими, людини, яка любить Батьківщину, Ідею…

— Вони шукали. Покликали великого і непідкупного Ши-і, уславленого вояка, полководця, відомого своїми подвигами на честь рідного краю. Проте Ши-і навіть не встиг підійти до Нефритової Скриньки, як з Неба долинув громовитий голос: «Невже ти вважаєш себе Людиною з Люблячим Серцем? Ши-і, згадай своє звернення до вояків перед боєм: «Жодного цуня землі не віддамо ворогові — краще кістьми поляжемо». Ну яка ж це любов, коли за неї треба платити своїми співвітчизниками? Не відчинити тобі Скриньки».

— Можеш не розповідати про любов до Ідеї, я зрозуміла логіку цієї казки. Страшно подумати, що можна так вивернути все на світі, навіть релігійні почуття вірних, адже вони сподіваються на віддяку, ушанування.

— Ба більше! Скриньки не зміг відчинити навіть знаменитий Еґоїст…

— Чому? Адже він сам собі мета і засіб… Мабуть, він курив і так псував собі здоров’я?